Ранок виглядав звичайним лише збоку. За вікном світило сонце, на кухні пахло кавою, будильник продзвенів у звичний час, нагадуючи про понеділок, школу, уроки, зошити й дитячі голоси. Але Соломія підвелася з ліжка так, ніби не спала зовсім, а всю ніч тримала на плечах важкий камінь.
Богдан уже сидів за столом. Перед ним стояла чашка, поруч лежала розгорнута газета. Він виглядав спокійним, трохи сонним, цілком таким, як завжди. Ані тіні тривоги, ані сліду провини. Соломія дивилася на нього й не могла зрозуміти, як людина здатна так буденно пити каву після ночей, у яких є брехня.
— Доброго ранку, — сказав він, не підводячи очей.
— Доброго, — відповіла вона сухо.
Сніданок минув у тиші. Богдан поспішав у справах, Соломія збиралася до школи й уникала дивитися на його руки, обличчя, губи. Коли вони вийшли до хвіртки, Барс провів їх до дороги й тихо заскавулів, ніби відчував, як між господарями натягнувся невидимий холодний дріт.
— Потерпи, хороший, — Соломія присіла перед псом і погладила його по голові. — Ми скоро приїдемо, я тебе не залишу.
У робочі дні Барс залишався на дачі. Йому лишали корм, а будинок перевіряли кожні кілька днів. Раніше Соломія ставилася до цього спокійно, тепер же чомусь було боляче їхати навіть від нього.
Дорога минула майже без слів. Богдан вів машину, зосереджено дивлячись уперед. Соломія дивилася в бокове вікно й стримувала бажання спитати прямо: хто ця жінка, скільки це триває, навіщо він і далі вдає, що все нормально. Але салон автомобіля здавався надто тісним для розмови, після якої життя вже не збереш назад.
— У школі як? — несподівано спитав Богдан.
— Нормально.
Він більше нічого не сказав. І це мовчання, байдуже й зручне, вдарило по ній сильніше за будь-яку сварку.
Біля шкільної брами Соломія вийшла майже поспіхом.
— До вечора, — промовила вона, не обертаючись.
Якщо Богдан і відповів, вона не почула.
Школа зустріла її шумом, біганиною, запахом крейди й дитячих сніданків. Цей світ завжди рятував Соломію. У її класі були непосиди й мрійники, сперечальники й тихоні, майбутні спортсмени, художники, інженери, просто хороші люди, яким поки що треба було допомогти повірити в себе. Вона любила їх вимогливою, теплою вчительською любов’ю.
Сьогодні усміхатися виявилося важче, ніж зазвичай. Але діти оточили її біля дверей, заговорили всі разом, потягнули зошити й малюнки, і звична турбота хоча б на якийсь час відсунула нічний біль.
— Соломіє Андріївно, ми сьогодні будемо малювати? — спитав Тимко, вхопившись за край її рукава.
— Будемо, звісно. Раз обіцяла — значить, будемо.
— А Макар знову сам, — тихо сказала Марта й кивнула на останню парту.
Соломія подивилася туди. Макар Дорошенко, новенький, сидів, низько схилившись над підручником, і вдавав, ніби весь світ довкола його не стосується. До класу він прийшов лише тиждень тому, але вже встиг опинитися за невидимою стіною. Родина за документами виглядала благополучною, а сам хлопчик був настороженим, замкненим, ніби звик чекати підступу.
Діти швидко відчули його несхожість. Макар любив механізми, конструктори, машинки на керуванні, міг довго розповідати про деталі, але в спільні ігри входив незграбно. Однокласники посміювалися, хтось дражнив його диваком. Соломія бачила в ньому тиху вразливість і самотність, які важко сховати від уважного дорослого погляду.
Вона підійшла до його парти й присіла поруч.
— Доброго ранку, Макаре. Як ти сьогодні?
Хлопчик здригнувся.
— Доброго дня, Соломіє Андріївно. Нормально.
— По обличчю не схоже. Хтось знову тебе зачепив?
Він швидко похитав головою, але очі зрадницьки почервоніли.
— Ти можеш сказати мені чесно. Я не сваритиму тебе за правду.
Макар мовчав, водячи пальцем по краю підручника. Потім ледь чутно промовив:
— Вони сміються. Кажуть, що я дивний.
— Хто саме?
— Майже всі. Бо я не люблю бігати з ними. Мені цікавіше складати моделі, лагодити пульти, розбирати, як усе влаштовано. Я ще в гурток ходжу.
Соломія поклала долоню йому на плече.
— Макаре, це не дивина. Це твій інтерес. Хтось швидко бігає, хтось малює, хтось розв’язує задачі, а ти вмієш розуміти механізми. Це дуже хороше вміння.
— Тільки дружити зі мною все одно ніхто не хоче, — прошепотів він, витираючи ніс рукавом.
— Значить, тебе ще не встигли пізнати. А я вже бачу, що ти розумний і добрий. Іншим теж потрібен час.
Соломія підвелася й покликала клас ближче.
— Діти, підійдіть до мене на хвилинку.
Учні зібралися довкола. Одні дивилися з цікавістю, інші переминалися, уже розуміючи, про що йтиметься.
— У нас новий учень, — сказала Соломія спокійно, але твердо. — Макарові зараз непросто. Ви давно знаєте одне одного, а він лише звикає. Коли людину дражнять, вона не стає сміливішою — їй стає болючіше. Я прошу вас не судити з того, що він мовчить або захоплюється не тим, що подобається вам. Спробуйте познайомитися з ним по-справжньому.
Вона повернулася до хлопчика.
— Макаре, підійди, будь ласка.
Він підвівся з обережністю, ніби чекав насмішки, але все ж підійшов. Соломія обійняла його за плечі.
— Давайте привітаємося з ним так, щоб він відчув: тут він не чужий.
— Привіт, Макаре! — хором, нестройно, але щиро сказали діти.
На обличчі хлопчика з’явилася несмілива усмішка. Соломія відчула, як у грудях трохи відпускає. Одна розмова не розв’яже всього, але іноді маленьке добро стає першою сходинкою до великого порятунку.
До кінця дня діти й справді стали м’якшими. На перервах Макара покликали подивитися гру, попросили допомогти із завданням, розпитали про його машинки. Соломія помічала, як він потроху розправляє плечі, і це допомагало їй триматися.
Та варто було класу наповнитися звичним шумом, як перед очима знову виникав нічний запис. На великій перерві Соломія вийшла до вчительської, дістала телефон і набрала Галину Степанівну.
— Галино Степанівно, це я, — сказала вона, намагаючись не виказати тремтіння.
— Соломійко? Що сталося? — свекруха одразу насторожилася.
— Мені треба поговорити з вами про дачу…
