На тому кінці лінії повисла тиша.
— Про дачу? А що там могло статися?
Соломія заплющила очі. Вимовити все вголос виявилося майже так само боляче, як дивитися запис.
— Учора після вашого від’їзду Барс почав рити землю біля полуниці. Я знайшла металеву скриньку. Усередині був диск.
Галина Степанівна помовчала трохи довше, ніж слід було.
— Яку скриньку? — спитала вона нарешті надто рівно. — Соломіє, я не розумію.
— Не вдавайте. На диску відео. Там Богдан і жінка. Вони…
Голос урвався, і Соломія не змогла договорити.
— Послухай мене, — сказала свекруха вже жорсткіше. — Я нічого не закопувала на вашій ділянці. І гадки не маю, як скринька опинилася в землі.
— Барс ніколи раніше не рив грядки. Він почав одразу після вашого візиту. Хто ще міг це зробити?
Мовчання стало важким, майже фізичним. Соломія вже хотіла натиснути відбій, але Галина Степанівна заговорила знову — тихіше, обережніше.
— Гаразд. Я скажу, що знаю. Диск справді був у мене. Але не так, як ти вирішила.
— Отже, ви знали?
— Мені його підкинули в поштову скриньку. Разом із запискою. Там було написано, що це доказ зради Богдана.
Соломія сперлася долонею об стіл. Учительська, знайома до кожної тріщинки на шафах, раптом стала чужою.
— І ви вирішили сховати це в нас під полуницею?
— Я злякалася, — глухо відповіла свекруха. — Не знала, як правильно. Якщо це провокація, я могла зруйнувати вашу сім’ю власними руками. Якщо правда — теж не розуміла, як сказати тобі. Викинути не змогла. Вирішила сховати, поки не розберуся.
— Ви розумієте, що я всю ніч дивилася на це й думала, що божеволію?
— Пробач. Я не виправдовуюся. Я мати, Соломіє. Я злякалася за сина, за тебе, за все одразу. І вчинила нерозумно.
— Хто міг надіслати вам диск?
Галина Степанівна тяжко зітхнула.
— Не знаю. У Богдана на роботі зараз напруження: переговори, угода, люди довкола не найчесніші. Я подумала, що хтось вирішив ударити по ньому через сім’ю.
— А якщо це не провокація?
— Я боюся саме цього, — тихо визнала свекруха.
Соломія мовчала. Усередині змішувалися злість, недовіра й несподіване відчуття, що Галина Степанівна каже правду. Але легше від цього не ставало.
— Надішліть мені фотографію записки, якщо вона у вас лишилася.
— Лишилася. Зараз знайду. Тільки прошу, не роби нічого згарячу. Поговори з Богданом, вислухай його.
— Не знаю, чи хочу я щось слухати.
Вона відключилася й повернулася до кабінету. Руки все ще тремтіли. Соломія відкрила ноутбук без жодної мети, просто щоб зайняти пальці. Усе довкола складалося в тривожний вузол: диск, чужа жінка, Богдан, свекруха, записка невідомої людини.
Через вікно вона побачила шкільне подвір’я. Макар стояв на краю майданчика, а біля нього знову крутилися діти. Хтось щось вигукнув, хтось пройшов надто близько, навмисне змушуючи його відступити. Соломія вже підвелася, щоб вийти, але телефон коротко пискнув.
Галина Степанівна надіслала знімок.
На фотографії був зім’ятий аркуш із нерівними рядками. Соломія збільшила зображення. Зміст записки виявився коротким, майже сухим. Але похолола вона не від слів.
Вона впізнала почерк.
За роки роботи Соломія бачила сотні дитячих зошитів і запам’ятовувала не лише помилки, а й нахил літер, довгі хвостики, дивні з’єднання. Цей почерк належав Макарові Дорошенку — хлопчикові, якого вона вранці захищала перед усім класом.
Соломія відкинулася на спинку стільця. На мить перед очима попливли стіни. Як дитина могла бути пов’язана із записом, що руйнував її шлюб? Чому він надіслав диск Галині Степанівні? Що він бачив? Хто ще про це знає?
Вона відчула себе всередині лабіринту, де кожні знайдені двері ведуть не до виходу, а в нову темряву.
Дзвінок на урок змусив її підвестися. Соломія сховала телефон, глибоко вдихнула й увійшла до класу. Макар сидів над підручником. Коли він підвів очі, в них майнули провина, страх і чекання — такі виразні, що в неї не лишилося сумнівів: дитина знає набагато більше, ніж повинна знати дитина…
