Після уроків Соломія дочекалася, поки коридори спорожніють і останні дитячі голоси розчиняться за вхідними дверима. Макар збирав рюкзак повільно, ніби навмисне відтягував мить відходу. Вона підійшла до його парти.
— Макаре, залишся, будь ласка. Мені треба поговорити з тобою кілька хвилин.
Хлопчик завмер. Пальці стиснули блискавку рюкзака так сильно, що кісточки побіліли.
— Я щось накоїв? — спитав він майже пошепки.
— Сядь. Кричати на тебе я не буду.
Він сів на самий край стільця. Сорочка була застібнута до останнього ґудзика, плечі підняті, ніби він хотів стати меншим і непомітнішим.
Соломія дістала роздруковану фотографію записки. Не кинула перед ним, а поклала на стіл і повільно посунула ближче.
— Подивися уважно. Ти впізнаєш цей почерк?
Макар довго дивився на аркуш. Годинник на стіні цокав голосно, і кожен удар ніби підштовхував його до відповіді. Нарешті він кивнув.
— Впізнаю.
— Це ти написав?
Він знову кивнув. Губи здригнулися.
— Я.
Соломія стримала зітхання. Усередині все тремтіло, але голос вона постаралася зробити м’яким.
— Мені треба зрозуміти, як це сталося. Ти міг злякатися, міг не знати, до кого звернутися. Я не звинувачую тебе. Але зараз мені потрібна правда.
Макар опустив голову. Кілька секунд він мовчав, потім почав говорити збивчасто, ніби боявся, що його зупинять.
— Тато подарував мені квадрокоптер. З камерою. Справжній, хороший. Він високо підіймається й знімає далеко.
— Дрон? — тихо уточнила Соломія.
— Так. Я запускав його біля дому. Просто грався, дивився зверху на двір, машини, дахи. Ми живемо у великому будинку в старому районі.
Соломія кивнула. Вона знала цей будинок: там само жила Галина Степанівна. Збіг боляче кольнув, але вона не подала виду.
— І ти щось зняв?
Макар ковтнув.
— Я побачив чоловіка. Він підійшов до машини. Потім вийшла Ярина.
— Ярина?
— Моя няня. І татова наречена.
Соломія одразу згадала світловолосу молоду жінку, яка кілька разів приходила по Макара до школи: охайну, усміхнену, надто впевнену в кожному жесті. На нічному записі вона дивилася тільки на Богдана й майже не давала розгледіти себе.
— Що вони робили? — спитала вона, хоча відповідь уже пекла її зсередини.
Макар стиснув кулаки на колінах.
— Спочатку обійнялися. Потім цілувалися. Я не одразу зрозумів. Потім подивився ще раз і зрозумів. Тато ж казав, що скоро одружиться з Яриною. А вона з тим дядьком.
Голос хлопчика зірвався. Сльози покотилися щоками, і він відвернувся, соромлячись їх. Соломія обійшла стіл і присіла поруч.
— Макаре, ти ні в чому не винен. Ти випадково побачив те, що дорослі приховували.
— Я не знав, що робити, — прошепотів він. — Татові сказати боявся. Він би засмутився. А потім почув, що той чоловік — син тьоті Галі. Вона в нашому будинку живе. Я подумав, що їй треба знати. Записав диск і поклав їй у скриньку разом із запискою.
Соломія на секунду заплющила очі. Отже, не конкуренти, не складна інтрига, не чийсь продуманий удар. Перелякана дитина побачила зраду й учинила так, як змогла.
— Ти хотів захистити тата?
— Так. Я не хочу, щоб йому було боляче. Але й жити з Яриною не хочу. Вона сердиться, каже, що я заважаю, може покарати.
Соломія обійняла його. Хлопчик був худий, напружений, іще зовсім маленький. Її власний біль не зник, але поруч із ним з’явилося місце для іншого — дитячого, беззахисного, заплутаного.
— Послухай мене. Поки що нікому не розповідай про нашу розмову. Я подумаю, як правильно вчинити. Добре?
— Ви скажете татові?
— Поки що ні. Але це дуже серйозно, Макаре.
— А Ярина дізнається?
— Я постараюся зробити так, щоб тобі не стало гірше. Я не залишу тебе самого.
Він кивнув, витираючи обличчя долонею.
— Мені йти додому?
— Іди. І поводься спокійно. Головне — мовчи про нашу розмову, поки я не зрозумію, що робити далі.
— Обіцяю.
Коли Макар вийшов, Соломія сіла за стіл і закрила обличчя руками. Сльози прийшли тихо, без схлипів. Біль від зради Богдана змішався з тривогою за хлопчика, який опинився в пастці між дорослими таємницями.
Трохи заспокоївшись, вона зрозуміла: треба дізнатися про родину Макара більше. Не з цікавості — з необхідності. Дитина явно боялася повертатися додому, а отже, їй не можна було заплющити на це очі.
Соломія пішла до директорки. У кабінеті Ірини Семенівни пахло кавою й паперами. Директорка перебирала документи в папках і відірвалася від них, коли Соломія постукала.
— Соломіє Андріївно, заходьте. Щось сталося?
— Хочу порадитися щодо Макара Дорошенка. Йому важко звикати до класу, і мені треба краще розуміти його ситуацію. Що відомо про родину?
Ірина Семенівна відклала ручку.
— Історія в хлопчика непроста. Мама померла кілька років тому, хвороба була тяжка. Батько, Кирило Дорошенко, лікар-гематолог, відомий фахівець, працює в приватній клініці. Людина забезпечена, але дуже зайнята: пацієнти, семінари, поїздки. Думаю, хлопчикові бракує звичайної уваги.
— А няня? Ярина. Вона часто займається дитиною?
— Наскільки розумію, так. Молода жінка, зовні приємна. Освіта начебто є. Чула, раніше була медсестрою, але пішла після якоїсь неприємної історії. Подробиць не знаю. Приходила з документами кілька разів. А чому ти питаєш?
— Хочу зрозуміти, що впливає на його стан. Він закритий, тривожний.
— Після втрати матері діти часто замикаються в собі. Батько, можливо, старається, але гроші й хороші умови не замінять живої розмови. На співбесіді Макар майже нічого не розповідав, відповідав односкладово.
— Про дім він нічого не говорив? Про те, як до нього ставляться?
Директорка похитала головою.
— Ні. Діти рідко прямо кажуть про те, що їм погано. З ними треба дивитися на поведінку.
Соломія подякувала їй і вийшла. У коридорі було тихо, але всередині в неї шуміло. Кирило Дорошенко, зайнятий лікар. Ярина, няня й наречена. Богдан, який цілує Ярину на парковці. Макар, що зняв усе дроном і боїться покарання.
Збігів виявилося надто багато. Соломія зрозуміла, що більше не зможе відкладати розмову з чоловіком: увечері їй доведеться сказати вголос усе, від чого ще вранці вона намагалася втриматися…
