Додому вона йшла повільно. Вулиці, машини, обличчя перехожих ніби пропливали повз неї в каламутному склі. У голові знову звучав голос Макара — зірваний, переляканий, дитячий. Соломія думала про Богдана, про Ярину, про Галину Степанівну і про хлопчика, який опинився там, де дорослі мали захистити його від правди, а не втягнути в неї.
Підійшовши до дверей квартири, вона почула зсередини голоси. Чоловічий — різкий, роздратований. Жіночий — напружений і злий. Соломія одразу впізнала свекруху.
Ключ уже торкнувся замка, але вона завмерла.
— Не відмовляйся, Богдане. Я все знаю, — говорила Галина Степанівна. — Ця Ярина… Господи, як ти міг?
— Мамо, ти знову все драматизуєш, — відповів Богдан. — Там не було нічого такого.
— Нічого такого? Ти цілуєш чужу жінку біля будинку й називаєш це дрібницею? У тебе є дружина. Соломія тебе любить.
Соломія стиснула ключ так міцно, що метал боляче врізався в пальці. Несподівано боляче було не лише від зради, а й від того, що свекруха зараз захищала її — ту саму невістку, яку стільки років перевіряла й оцінювала.
— Не треба робити з цього трагедію, — кинув Богдан. — Ми з Соломією давно живемо як сусіди. Просто звичка. Ні тепла, ні сенсу. Все давно закінчилося.
— А ти намагався щось повернути? — голос Галини Степанівни здригнувся. — Хоч раз спитав, як вона живе? Що в неї на душі? Ти приходиш додому, сідаєш із телефоном, пропадаєш на роботі, а потім кажеш, що між вами порожнеча. Соломія добра, світла жінка. Вона заслуговує на чоловіка, а не на твою вічну відсутність.
— Значить, тепер ти проти мене?
— Я проти твоєї підлості. Проти того, щоб ти ламав життя людині, яка нічого поганого тобі не зробила.
— Навіщо ти взагалі прийшла? Влаштувати скандал?
— Я прийшла, щоб ти зрозумів, що втрачаєш. Але ти ніби осліп. Ця дівка зовсім засліпила тобі очі.
Соломія більше не могла слухати з-за дверей. Слова Богдана — не сказані їй в обличчя, а кинуті майже байдуже — вдарили остаточно. Сусіди. Звичка. Все закінчилося. Ось як він називав їхні роки.
Вона повернула ключ і ввійшла.
У вітальні одразу стало тихо. Богдан стояв біля вікна, Галина Степанівна — біля столу. Обоє одночасно обернулися.
— Соломіє, я… — почав чоловік.
— Не треба, — сказала вона тихо. — Я чула достатньо.
Галина Степанівна ступила до неї й обійняла.
— Дитино, пробач. Я намагалася його схаменути, але…
Соломія м’яко відсторонилася. Зараз їй треба було бачити тільки Богдана.
У його обличчі не було каяття. Радше розгубленість і якесь полегшення, ніби розмова, якої він сам уникав, нарешті почалася без його участі.
— Ти сказав, що ми чужі, — промовила Соломія. — Що тягнути нічого. Мабуть, уперше за довгий час я з тобою згодна. Нам треба розійтися.
— Солю, не гарячкуй. Давай поговоримо нормально. Може, ще можна щось виправити.
— Що? Твою зраду? Чи роки, в яких ти був поруч лише тілом?
Він відвів погляд.
— Я втомилася, Богдане. Більше не хочу рятувати нас сама.
Вона пройшла до спальні й дістала сумку. Руки тремтіли, речі лягали всередину майже навмання: светр, документи, щітка, нічна сорочка. Сльози застилали очі, але вона не зупинялася.
Богдан стояв у дверях.
— Ти справді йдеш?
— Так.
— Тоді я подам на розлучення, — сказав він уже іншим, холодним тоном. — І не думай, що все отримаєш. Квартира на мені. Дача теж оформлена на мене.
Ці слова виявилися майже страшнішими за зраду. Не тому, що Соломія жадала майна. А тому, що в них не було ні болю, ні прохання залишитися, ні жалю. Лише розрахунок і бажання поставити її на місце.
Вона застебнула сумку.
У коридорі Галина Степанівна спробувала затримати її.
— Соломійко, подумай. Може, не треба одразу так різко.
— Я вже все зрозуміла, — відповіла Соломія. — Дякую вам. Ви були добрі до мене частіше, ніж я вміла помічати.
Вона обійняла свекруху й вийшла. На вулиці викликала машину й назвала адресу дачі. Поки місто повільно відступало за вікнами, Соломія сиділа нерухомо, поклавши долоні на сумку. Їй здавалося, що вона їде не з квартири, а з цілого життя, у якому надто довго вірила тиші, звичці й надії…
