На дачі першою її почув Барс. Він кинувся до хвіртки, радісно закрутився навколо, але майже одразу притих, уловивши її стан, і притулився мордою до долоні. Соломія відчинила будинок, поставила сумку біля стіни й сіла на старий диван.
Тут тиша була не такою, як у квартирі поруч із Богданом. Там тиша тиснула. Тут вона дихала: шаруділа листям, рипіла підлогою, озивалася далеким гавкотом. І все ж біль накрив Соломію одразу, щойно за нею зачинилися двері.
Барс поклав голову їй на коліна. Вона обійняла його за шию, уткнулася обличчям у густу шерсть і заплакала так, як не дозволяла собі при людях. Плакала від образи, приниження, втоми, від зруйнованої віри в людину, яку вважала своїм домом.
— Ми впораємося, — шепотіла вона псові. — Правда, Барсе? Ми ж упораємося.
Пес тяжко зітхнув і не ворухнувся, ніби вартував її горе.
Пізніше Соломія підійшла до вікна. Сад тонув у сутінках, квіти темніли плямами, листя ворушилося під слабким вітром. Вона відчинила кватирку, вдихнула прохолодне вологе повітря й уперше за день відчула: під болем є тонке місце, де ще може початися життя.
Тут вона могла збирати себе наново. Працювати в школі, доглядати грядки, дбати про Барса, повертати собі спокій по частинках. Не одразу. Не завтра. Але колись.
Вона витерла обличчя, увімкнула світло на кухні й приготувала просту вечерю. Барс вмостився поруч і не зводив із неї очей, ніби боявся, що вона знову зникне.
Ніч була тривожною. Соломія крутилася, згадувала голос Богдана, обличчя Ярини на записі, слова Галини Степанівни, перелякані очі Макара. Лише під ранок, коли Барс згорнувся біля її ніг, сон на короткий час змилувався над нею.
Уранці стало трохи легше. Не добре — до добра було далеко, — але повітря за містом дозволяло дихати глибше. До від’їзду в школу ще лишалося трохи часу, і Соломія вийшла на ґанок. Весна сяяла яскраво й байдуже: роса на траві, птахи в кущах, сонячні плями на сходах.
Вона стояла босими ногами на прохолодних дошках ґанку й думала, як дивно влаштований світ. Учора її життя розсипалося, а бузок усе одно пахнув, земля все одно теплішала, птахи все одно починали день своїм щебетом.
За воротами раптом почувся шум мотора. Соломія насторожилася. На дорозі зупинилася дорога машина, з неї вийшов високий чоловік у строгому костюмі. Вона впізнала його майже одразу: Кирило Дорошенко, батько Макара. Колись бачила його фотографію в місцевій газеті в статті про приватну клініку.
Він підійшов до хвіртки швидко, але з такою розгубленістю, що строгий костюм здавався на ньому чужим.
— Соломіє Андріївно? Пробачте, що без дзвінка. Я Кирило, батько Макара.
— Добрий день. Що сталося?
Він провів долонею по обличчю.
— Макар зник. Уранці я поїхав, повернувся — Ярина сказала, що його немає. Спочатку вирішили, що вийшов ненадовго. Потім обшукали будинок, двір, обдзвонили знайомих. Ніде.
Тривога обпекла Соломію так різко, що вона навіть відступила на крок.
— Чому ви приїхали до мене?
— Він часто говорив про вас. Дуже тепло. Я подумав… раптом він пішов до вас. Ви для нього важливі.
Соломія похитала головою.
— Його тут немає. Але, здається, я розумію, чому він міг піти.
Кирило подивився на неї напружено.
— Чому?
Приховувати більше було не можна. Соломія набрала повітря.
— Ваша наречена Ярина пов’язана з моїм чоловіком.
Кирило зблід так різко, що вона злякалася за нього.
— Що ви сказали? Ні. Цього не може бути.
— Я хотіла б помилятися. Але в мене є запис. І Макар його бачив.
Вона розповіла все: про скриньку, яку Барс знайшов у полуничній грядці, про диск, про парковку, про розмову з Галиною Степанівною, про почерк, про зізнання Макара після уроків. Кирило слухав мовчки. Чим далі вона говорила, тим нерухомішим ставало його обличчя.
— Не вірю, — промовив він нарешті, але в голосі вже не було певності. — Ярина казала, що любить мене. Я допоміг їй після тієї історії в лікарні. Там була крадіжка, справа майже дійшла до суду. Я втрутився, підтримав її. Думав…
Він обірвав фразу.
— Мені шкода, — сказала Соломія. — Але зараз головне — Макар. Він боявся Ярини. Казав, що вона може покарати його.
Кирило стиснув кулаки.
— Я нічого не бачив. Жив поруч із сином і нічого не бачив.
— Звинувачуватимете себе потім. Зараз треба шукати.
— Я дзвонив його друзям, ніхто не знає. До поліції звертався, але спочатку там поставилися до цього надто формально: сказали перевірити знайомих і місця, куди він міг піти. А я відчуваю, що чекати не можна.
— Не можна. Макар розумний, але він дитина. Якщо пішов від страху, міг сховатися будь-де.
Кирило подивився на неї з вдячністю й розпачем водночас.
— Поїдете зі мною? Я відвезу вас до міста.
— Я перевдягнуся й подзвоню директорці. Школа має знати, що зник учень.
Вона швидко зайшла до будинку, перевдяглася, набрала Ірину Семенівну й коротко пояснила, що сталося. Директорка одразу зібралася, по-діловому, пообіцяла підключити всіх, кого зможе. Соломія погладила Барса по голові.
— Стережи дім. Я повернуся.
Пес дивився їй услід тривожно, ніби розумів: попереду день, після якого багато чого вже не можна буде повернути назад…
