За пів години вони увійшли до квартири Дорошенків. Усередині панував безлад: розчинені шафи, зсунуті стільці, кинутий на підлогу плед. Ярина сиділа на дивані, закривши обличчя руками. Її ридання звучали надто голосно й надто рівно, ніби вона більше зображала розпач, ніж переживала його.
— Я вийшла всього на кілька хвилин, — схлипувала вона. — До магазину. Повернулася — його немає. Я не знаю, куди він міг подітися.
Соломія зупинилася навпроти.
— Досить. Ми знаємо про вас і Богдана. Зараз не час удавати нещасну. Краще згадайте, куди міг піти Макар.
Ярина підвела очі, розгублено кліпнула, знову закрила обличчя й заплакала ще голосніше, але нічого не відповіла. Кирило відвернувся, ніби дивитися на неї було фізично боляче.
У найближчому відділку поліції заяву все-таки прийняли. Коли стало ясно, що дитина відсутня давно, а обставини тривожні, до пошуків підключилися серйозно. Кирило обдзвонював знайомих, колег, сусідів. Ірина Семенівна підняла вчителів. Волонтери швидко поширили фотографію Макара. Оголошення з’явилися біля під’їздів, на зупинках, у магазинах, а згодом і в соціальних мережах.
Соломія відчувала, як утома тисне на скроні, але зупинитися не могла. Перед очима стояв Макар: худенький, застібнутий на всі ґудзики, з поглядом, у якому дорослий страх здавався страшнішим за дитячі сльози. Він міг піти не з упертості, а тому, що не бачив іншого виходу.
Вони обійшли двори, сквери, дитячі майданчики, парки. Заглядали до торгових центрів, розпитували продавців, показували фотографію перехожим. Кожна заперечна відповідь віддавалася в грудях глухим ударом. Кирило змінювався на очах: упевнений лікар зник, перед Соломією лишався тільки батько, який ледве тримається на ногах.
— Я майже не був із ним, — сказав він, коли вони на хвилину зупинилися біля лавки. — Пацієнти, конференції, поїздки, робота. Мені здавалося, якщо я забезпечу йому все, він буде захищений. А він ріс сам, поруч із чужою жінкою.
— Не руйнуйте себе зараз, — відповіла Соломія. — Макарові потрібен батько, який шукає його, а не тоне у власній провині.
Кирило кивнув, ніби вхопився за ці слова.
Пошуки тривали весь день. Місто жило своїм життям, але для Соломії кожна вулиця здавалася частиною величезної тривоги. Телефони дзвонили без кінця: хтось бачив схожого хлопчика, хтось помилявся, хтось обіцяв придивитися. Вони їхали, перевіряли — і знову нічого.
Надвечір ноги гули, голова паморочилася. Кирило запропонував зайти до маленького кафе на набережній, випити кави й на кілька хвилин зібратися з силами. Соломія майже не відчула смаку напою. Вона сиділа біля вікна, дивилася на темніючу ріку й не могла позбутися дивного відчуття, що Макар десь поблизу.
— Не знаю, що б я робив без тебе, — тихо сказав Кирило. За день він уже перейшов на «ти», і це прозвучало не фамільярно, а втомлено, по-людськи.
— Знайдемо його, — сказала Соломія. — Решта потім.
Вони вийшли з кафе. Пошукова група рушила найближчими вулицями, а Соломія чомусь пішла ближче до берега. Вітер тягнув від води холодом, сутінки густішали, ріка здавалася важкою й каламутною.
Вона вже хотіла гукнути Кирила, коли помітила у воді щось темне, безладно рухоме. Спершу подумала, що це гілка. Потім над поверхнею майнула рука.
Дитина.
— Макаре! — закричала Соломія.
Вона не стала думати. Не знімала взуття, не перевіряла глибину, не чекала, поки хтось підбіжить. Просто кинулася у воду. Холод ударив у груди, перехопило подих, одяг миттю обважнів. Течія тягнула вбік, але Соломія пливла, не відриваючи погляду від маленького тіла, яке вже майже не трималося на воді.
Кожен помах давався важче. Вода заливала обличчя, пальці німіли, але вона вперто рухалася вперед. Макар був усе ближче, і від цього ставало страшніше: він майже не ворушився.
Соломія схопила його за одяг, перевернула обличчям догори й потягла до берега. Позаду кричали люди, здається, Кирило біг уздовж води. Але до суші ще треба було дістатися, а сили танули з кожною секундою.
Вона думала тільки про одне: не можна відпустити. Не можна. Ця дитина має вижити…
