Берег виявився болісно далеким. Соломія гребла однією рукою, другою притискаючи Макара до себе. Течія розвертала їх, вода била в обличчя, мокрий одяг тягнув униз. Кілька разів їй здавалося, що тіло більше не підкориться, але страх за хлопчика підіймав її знову.
Нарешті ноги торкнулися дна. Кирило вже стояв біля самої води, білий, зневірений. Він допоміг витягти сина на траву. Макар був непритомний, губи посиніли, груди не рухалися.
— Макаре! Сину! — голос Кирила зірвався на хрип.
Соломія відкинула мокре волосся з обличчя й опустилася поруч.
— Відійдіть трохи. Дайте місце.
Вона почала надавати першу допомогу, згадуючи все, чого колись учили на курсах. Вдих, обережні натискання, знову вдих. Усередині звучала коротка безмовна молитва: тільки дихай, будь ласка, тільки дихай.
Секунди тяглися безкінечно. Потім Макар закашлявся й виплюнув воду. У Соломії підломилися руки. Кирило притиснув сина до себе, повторюючи його ім’я, а вона опустилася на мокру траву, не відчуваючи ні холоду, ні болю.
— Соломіє Андріївно… — прошепотів Макар, ледь розплющуючи очі. — Це ви мене витягли?
Вона спробувала усміхнутися.
— Просто опинилася поруч.
— Дякую…
— Не говори. Лікарі вже їдуть.
Коли приїхала швидка допомога, Соломію трясло так сильно, що вона ледве стояла. Макара оглянули, закутали, поклали на ноші. Її теж забрали до лікарні: переохолодження й пережите напруження далися взнаки.
У лікарні Кирило не відходив від сина. Він сидів біля ліжка, тримав його за руку й дивився так, ніби боявся кліпнути. Коли лікарі сказали, що небезпека минула, Соломія вперше за довгі години дозволила собі заплющити очі.
Пізніше Макар попросив покликати її. Вона увійшла до палати в сухій лікарняній кофті, бліда, втомлена, але зібрана. Хлопчик лежав під ковдрою, маленький і винуватий.
— Чому ти пішов? — спитала вона тихо.
Макар відвернувся до вікна.
— Я хотів, щоб усе закінчилося. Не хотів жити з Яриною. Тато не розумів. Я думав… якщо піду, всім стане легше. Потім хотів переплисти ріку на плоті, як у фільмі. Тільки пліт перевернувся. Вода була холодна. Потім уже нічого не пам’ятаю.
Соломія сіла поруч і взяла його за руку.
— Макаре, коли страшно, не можна залишатися самому. Треба говорити з дорослим, якому віриш. Твій тато любить тебе. Він багато чого не помічав, але це не означає, що ти йому не потрібен.
— Він правда більше не приведе Ярину?
У дверях з’явився Кирило. Він почув останні слова, підійшов до сина й опустився біля ліжка.
— Не приведу, — сказав він хрипко. — Я винен, що не бачив, як тобі погано. Але тепер я поруч. Я все виправлю, Макаре.
Хлопчик розплакався. Кирило обійняв його дуже обережно, ніби боявся завдати болю навіть дотиком.
Пізніше, коли Макар заснув, Кирило вийшов із Соломією в коридор. Біля вікна він зупинився, довго мовчав, потім узяв її руку обома долонями.
— Я не знаю, як тобі дякувати. Ти врятувала йому життя. І, мабуть, мені теж. Я був зайнятий усім на світі, крім власного сина. Не хотів бачити, що відбувається в мене вдома.
— Головне, що тепер ви побачили, — відповіла Соломія. — І що ви поруч із ним.
— Ярини більше не буде в нашому домі. І я зроблю все, щоб Макар знову повірив мені…
