Серпень промайнув у приємній творчій гарячці. Оксана наповнювала порожнечу бетону собою.
Кожна вибрана деталь — чи то лляні штори відтінку припорошеної троянди, асиметричні керамічні вази, чи глибоке, непростимо м’яке крісло — ставала маніфестом її незалежності. Вона купувала речі не тому, що вони були «практичними» чи «не дратували око», а просто тому, що відгукувалися всередині. До кінця місяця запахи фарби й картону змінилися ароматами запеченого розмарину та дорогого вина.
На новосіллі квартира наповнилася гулом голосів. Софія дзвінко сміялася з жартів чоловіка, колеги обговорювали останні новини офісу, а сусідка Галина Іванівна, змінивши домашній халат на елегантну сукню, із задоволенням куштувала закуски. Оксана вийшла на прохолодний балкон, рятуючись від метушні.
За хвилину поруч безшумно постала Лариса Вікторівна з тонким келихом у руці.
— Повітря тут чудове, — начальниця окинула поглядом нічне місто й перевела очі на господиню. — Світлий простір, просто як ви самі.
— Дякую. — Оксана зябко повела оголеними плечима, вдихаючи нічну прохолоду. — Знаєте, це перші квадратні метри в моєму житті, де я фізично відчуваю себе вдома.
Лариса Вікторівна ковтнула вина.
— Що чути від вашого колишнього?
Оксана знизала плечима. Емоційне тло при згадці про цю людину остаточно вирівнялося, залишивши лише суху байдужість.
— Бондаренко дзвонив днями. Слідчі й далі розплутують клубок. Коваленко відчайдушно намагається перевести стрілки на директора філії, але служба безпеки зібрала надто щільну доказову базу. Мене він більше не турбує в жодному вигляді…
