Особисту крапку у стосунках із Богданом було поставлено у вересні, зовсім буденно. Повертаючись із роботи, Оксана заїхала до супермаркету неподалік від свого комплексу. Осінній вітер гнав асфальтом сухе листя.
Біля зони розвантаження, серед штабелів дерев’яних палет, вона побачила знайому постать. Богдан Коваленко, вдягнений у застирану мішкувату робу вантажника, тягнув важку картонну коробку. Його знаменита військова виправка зникла, спина сутулилася під вагою чужого товару, а волосся відросло й здавалося сальним. Він підвів голову, коли між ними залишалося не більше п’яти метрів.
Крок застопорився. Коробка в його руках небезпечно нахилилася. На частку секунди їхні погляди зчепилися в тугий вузол.
Оксана не відвела очей. Вона дивилася просто в зіниці людини, яка колись була архітектором її персонального пекла. На дні цих очей плескався каламутний коктейль — гостра, безсила злість, роз’їдливий сором і гіркота падіння.
Але там більше не було влади. Примарний повідець, яким він роками душив її волю, зотлів. Богдан моргнув першим.
М’язи на його обличчі сіпнулися. Він різко відвернувся до цегляної стіни, імітуючи бурхливу діяльність, ніби вони були цілковито незнайомими людьми. Її дихання не збилося.
Каблуки її туфель рівно відбивали ритм по асфальту, несучи її геть. У грудях розливалися прохолодний, кристальний спокій. Це не був тріумф із фанфарами…
