Вийшовши на прогрітий сонцем ґанок суду, Оксана зняла темні окуляри й підставила обличчя вітру. Багатотонна бетонна плита, що тиснула на неї весь цей час, розсипалася на порох. Вона була вільна.
Коли апеляцію відхилили, Оксана поїхала до своєї тепер уже законної квартири. Ключ м’яко провернувся в замку. Усередині пахло застояним повітрям і пилом.
Усе ті самі рівні, безликі стіни, мінімалістичний холодний ремонт. Богдан органічно не терпів того, що називав «мотлохом»: будь-яких дрібниць, які несли відбиток чужої індивідуальності. Вона пройшла до спальні.
У дальньому кутку під ліжком, укрита шаром пилу, знайшлася звичайна коробка з-під взуття. Оксана витягла її на світло. Усередині зберігалися уламки її минулої особистості: потьмянілий браслет від батьків, пачка студентських фотографій, листівки від подруг із дурнуватими смішними написами.
Усе те, що викликало в чоловіка напади роздратування і що вона ховала, мов заборонену літературу. Із глянцевої світлини на неї дивилася засмагла дівчина зі сміхотливими очима на тлі моря. Куди поділися її мрії? Ким вона стала в цих стінах? Богдан не просто ламав їй ребра.
Він планомірно, день у день, стирав її суть, форматуючи живу людину під зручний, безсловесний механізм. «Більше ніхто й ніколи цього не зробить», — промовила вона в порожнечу кімнати, акуратно складаючи світлини назад у коробку. Ночувати тут вона не могла.
Стіни все ще фонували застарілим жахом, ліжко пам’ятало її сльози й присмак крові на губах. Рішення сформувалося миттєво. Оксана дістала мобільний і набрала номер рієлтора.
— Добрий день, мені потрібно здати квартиру в оренду, — сказала вона, дивлячись на порожню вітальню. — І підшукайте мені варіант для купівлі: невелику світлу квартиру, бажано в іншому районі.
Перше липня видалося задушливим, але всередині скляної вежі «Вектор Плюс» панував ідеальний мікроклімат.
Оксана опустилася в ергономічне крісло зі світлої шкіри. Тепер на дверях її кабінету висіла матова табличка «Начальник юридичного відділу по роботі з філіями». Лариса Вікторівна особисто провела її поверхом, знайомлячи з командою.
Ловлячи на собі оцінювальні погляди підлеглих, Оксана відчувала легке поколювання на кінчиках пальців, але її голос звучав напрочуд густо й рівно. Вона чітко розставляла акценти, окреслювала межі нових проєктів і без запинки відповідала на каверзні запитання. Синдром самозванки, який Богдан роками плекав у ній, розчинявся в діловій рутині.
Того ж вечора вона стояла посеред порожньої квартири на 18 поверсі сучасного житлового комплексу. Панорамні вікна впускали всередину тягуче, медове світло призахідного сонця, фарбуючи голі бетонні стіни в теплі тони. Далеко внизу густим зеленим морем шумів парк.
У цьому просторі, що пахнув будівельним пилом і свіжістю висоти, не було жодного кута, де міг би сховатися страх. Повітря тут здавалося легким, майже невагомим.
— Оформлюйте. Я беру її…
