---
На дні знайшовся договір дарування: дід подарував онуці хату й землю. 1997 рік.
— А ми з Вітею в 1998-му розписалися.
— Хитрий був Леонід Васильович.
Там-таки лежала дідова записка: «Ірочко, приїжджав Вітька з папером. Сказав, що для пенсії. Я прочитав — продаж. Підписав, хай радіє. Ще до весілля я без розголосу оформив хату на тебе. Вітьці я не вірив. Чужого не продаси. Прийде ще по хату — ти йому цей папір і покажи».
— Ну що, Іро, підписуємо?
— Відвикла я, Вітю, підписувати.
Іра показала дарчу.
— Зареєстровано в нотаріуса в райцентрі, у 1997 році. Перевірте.
— Вікторе Андрійовичу, будинок подаровано ще до шлюбу. Це тільки її майно. На час продажу будинок дідові вже не належав, тож ваш договір не має сили. За виїзд я вам виставлю рахунок.
— Так, я на місці. Усе готово. Виїжджайте.
— Іро, може, домовимося? У мене все завалилося. Усе.
— Розумію, Вітю. Ти мені гнилий будинок подарував. Дякую. Скажу чесно: мені від тебе більше нічого не треба.
— Дядьку Павле, сорочка зараз трісне.
— Поки тримається.
— Бери, Вітю, — Іра запропонувала йому сиру. — За бабиним рецептом. Ти такого не їв.
— Віддавав я тобі тоді будинок і сміявся.
— Пам’ятаю, Іро, — вів далі Вітя. — Можна мені до вас?
— Ні, Вітю, не можна.
— Сідай, господине, — покликав Павло.
— Чого?
— З урожаєм.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.