Перехопивши чергову важку коробку, Богдан кивнув на будинок.
— Раніше тут жив наш лісничий, Павло Миронович. Хороша людина. Коли я був хлопчиськом, він брав мене на риболовлю, водив із собою до лісу й показував, як ставлять силки на дрібну дичину.
Оксана завмерла, вдивляючись у його обличчя.
— Він загинув?
Запитання прозвучало тихіше, ніж вона хотіла. Оксану стривожила думка, що з колишнім господарем могло статися лихо.
Богдан похитав головою й пояснив, що під час сильного буревію на Павла Мироновича впало старе дерево. Він вижив, однак після травми опинився прикутий до інвалідного візка. Дружина, сама літня й хвора, відмовилася взяти на себе догляд за ним, а дорослі діти, яких він прийняв і виростив як рідних, теж не захотіли піклуватися про вітчима. Чоловік погодився переїхати до спеціального закладу, не бажаючи ставати тягарем для інших. Імовірно, дітям терміново знадобилися гроші, і дружина на їхнє наполягання поспіхом продала будинок.
— Я навідую його, коли випадає нагода, — вів далі Богдан. — Загалом він тримається непогано, розум у нього ясний, тільки за домом тужить. Ми, сусіди, готові були допомагати. Що ж, Бог одного дня кожного розсудить.
Оксані стало тяжко від цієї історії. Після травми колишній господар утратив можливість ходити, а потім йому довелося покинути місце, де минула більша частина життя, і залишитися серед чужих людей. Радість від вигідної покупки змішалася з гіркотою: Павло Миронович виявився непотрібним власній родині так само, як зовсім недавно виявилася непотрібною вона. Між двома незнайомими долями несподівано проступила болісна схожість…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
