Після розлучення свекруха зажадала звільнити квартиру, але колишня невістка вже підготувала документи

Погляд Алли Григорівни спрямувався в передпокій колись затишної квартири; вона витягнула шию. Уздовж стін тягнулися рівні ряди картонних коробок — їх були десятки, і всі заклеєні скотчем. Зверху громадилися мішки, туго набиті одягом. Там само лежали в’язки журналів і хатнє начиння, перетягнуте шпагатом. Усе спакували напрочуд охайно. Поряд зі зібраними речами переступав із ноги на ногу дільничний.

— Поки ви вранці їздили з концертами до моєї дочки, я найняв вантажників, — пояснив Іринин батько Степан Романович. — Пакування знімали на відео, письмовий дозвіл представника влади є. Нічого не загубилося. Забирайте клунки й звільняйте мою квартиру. У вас п’ятнадцять хвилин.

— П’ятнадцять хвилин?! — заревів Олег, піднімаючись до дверей і відсуваючи матір. — Як ми все це перетягнемо? І куди?

— Тепер ваша черга йти туди, куди ви годину тому збиралися відправити мою дочку, — відрубав Степан Романович. — Виселити Ірину хотіли? З порожніми руками залишити, посміятися? Бумеранг повернувся швидше, ніж ви думали. Ласкаво просимо на вулицю. Відлік почався.

За його кивком слюсар підняв новий замок і приклав до розчищеного паза. Метал дзенькнув — наче пролунав останній гонг.

Паніка.

Аллу Григорівну накрив справжній тваринний страх. Вона металася коридором, хапалася за одну коробку, кидала, тягнулася до іншої. Спробувала зрушити мішок і перечепилася через власні порожні картаті сумки.

— Олеже, чого став, як бовван?! Сервіз бери, он у тій коробці! Обережніше, не розбий! — кричала вона, ронячи на брудну підлогу під’їзду сльози образи.

Уранці годувальник розраховував на елітне житло в центрі, а тепер, крекчучи, волік на спині запилений мішок із маминими зимовими куртками. На кожній сходинці спотикався. Стильна сорочка вкрилася брудними плямами, модна зачіска розтріпалася — викапаний побитий пудель.

Виселення обернулося жалюгідним фарсом: коробки вислизали, мішки здавалися непідйомними. З пакета на сходинки випали старі Олегові капці, колись подаровані Іриною.

Сусідські двері прочинялися: безкоштовна вистава привабила цікавих. Хтось неголосно хихикнув, побачивши, як пихата Алла Григорівна, що вічно вихвалялася багатством, тягне клунок із запраними рушниками.

На порозі завмер Степан Романович зі схрещеними руками — наче суддя. За винесенням він стежив мовчки, лише іноді постукував пальцем по циферблату наручного годинника.

Останньою винесли коробку з написом «Каструлі». Степан Романович запитально глянув на слюсаря. Двері грюкнули, новий замок брязнув, замикаючись на чотири оберти, — жирна крапка.

У дворі мати й син залишилися серед гори непоказного картону та клунків. Біля ніг сиротливо лежали величезні порожні сумки: вранці Алла Григорівна з таким тріумфом привезла їх для Ірининих речей.

Між коробками гуляв вітер, обіцяючи холодну ніч. Такий самий протяг свистів у кишенях Олега; банківські картки теж показували нулі. Розкішне існування обірвалося, ніби хтось висмикнув вилку з розетки.

Вмостившись на пожитках, солодка парочка гарячково телефонувала за оголошеннями. Підходила вже крихітна однокімнатна квартира в будь-якому кінці міста — аби терміново винайняти. За нове житло Алла Григорівна віддала останні заощадження. Тепер життя в старій п’ятиповерхівці навіть із протіканням труби здавалося їм райськими кущами.