— Геть із дому! — крикнув Олексій, загороджуючи її собою.
— Звідки ти взявся, цуценя? — Той, хто впустив ніж, розтирав забиту руку. — Жити набридло?
— Викличу поліцію, — Олексій намагався не дати голосу здригнутися, хоча серце калатало мов шалене. — Розкажу, як ви сюди вдерлися й ножем погрожували літній жінці. Пограбування, погроза життю — років на десять собі заробите.
— Ах ти ж гад!
Чоловік рвонувся до нього. Але за роки в дитячому будинку Олексій навчився захищатися: ухилився й ударив нападника монтувалкою по нозі. Той завив. Другий спробував обійти юнака збоку, проте Світлана Романівна схопила з плити чавунну сковороду й щосили опустила її йому на спину.
— Телефоную в поліцію! — Олексій витягнув телефон із кишені.
Прибулі перезирнулися: зустрічатися з поліцією їм явно не хотілося.
— Слухай, хлопче, — заговорив один, намагаючись знизити тон, — не лізь, куди не просять. Ми зі старою розбираємося. Нам її онук гроші винен.
— Ваші борги мене не стосуються. Ідіть зараз, інакше за п’ять хвилин розмовлятимете з поліцією.
Обидва, зваживши свої можливості, почали задкувати до вікна.
— Ще побачимося, — кинув один перед тим, як піти. — Наступного разу розмова буде інша.
Світлана Романівна безсило сіла на стілець. Щойно вимагачі зникли, Олексій підбіг до неї.
— Світлано Романівно, вони вас поранили? Як ви?
— Ні, Льошенько… — прошепотіла вона, губи тремтіли. — Лише злякалася. Якби не ти… Господи, що тепер із нами буде?
Олексій поставив чайник, дістав з аптечки валеріану й обережно відлічив краплі у склянку води.
— Випийте. Трохи заспокоїтеся.
Поки вона пила, він зачинив кухонне вікно й загородив його, потім перевірив у будинку решту вікон і двері. Повернувшись, налив господині чаю.
— Тепер мені треба знати все. Хто вони, що відбувається? Чому ви досі не звернулися до поліції?
Вона довго дивилася в чашку. Нарешті звела на нього стомлені очі.
— Сідай, Олексію. Коротко тут не розкажеш, та й приємного мало.
Світлана Романівна розповіла все від самого початку. Після першого курсу Максим зв’язався з поганою компанією: пропускав заняття, почав пити, а потім втягнувся в азартні ігри. Виграші траплялися рідко й нічого не змінювали — програвав він багато й часто. Спершу пішли його власні заощадження, потім він почав позичати у друзів. Коли й ті перестали давати гроші, Максим звернувся до лихварів.
— Ти б знав, яким здібним він був, Олексію, — говорила вона крізь сльози. — Закінчив найкращу математичну школу із золотою медаллю, вступив до престижного університету. Перед ним відкривалося блискуче майбутнє. І все пішло прахом. Набрав стільки боргів, що віддавати не було чим.
Тоді Максим виготовив підроблену довіреність від бабусі й отримав банківський кредит, заклавши її будинок — єдине цінне майно родини. Ці гроші теж невдовзі лишилися в казино. Надія відігратися призвела до нових боргів, уже перед злочинцями, а коли становище стало критичним, він зник.
— Пів року тому зателефонував з чужого номера, — продовжувала Світлана Романівна. — Сказав, що потрапив у біду, йому погрожують, доводиться переховуватися. Обіцяв знайти гроші, все владнати й приїхати. Більше жодних звісток. Зате ці до мене ходять. Спершу обходилися погрозами, потім почали приводити юристів: переоформлюй будинок.
— То що ж вам заважало заявити на них?
— За Максима боялася. Почнуть розслідування, знайдуть його, заарештують. Підроблення документів, шахрайство — кримінальна справа. Як я можу так із ним? Він мені замість сина. З п’яти років у мене ріс: Ірина з чоловіком розлучилася, поїхала заробляти.
— А зараз ваша донька де?
— Ірина? — Вона гірко всміхнулася. — У неї давно все своє. Ще раз вийшла заміж, народила двох дітей. Тепер уся родина за кордоном. Телефонує зрідка, але допомоги від неї чекати не доводиться. Самим грошей ледве вистачає: іпотека, малі діти.
Олексієві боляче було слухати, як ця жінка, що лишилася сама, намагалася впоратися з бідами, яких завдав їй онук. Коли вона закінчила, він твердо заговорив:
— Світлано Романівно, більше чекати не можна. Завтра йдемо заявляти в поліцію про вимагання й погрози. Потім до Віктора Григоровича — він має знати, що тут сьогодні сталося.
— Але Максим…
— Пробачте, він зобов’язаний відповідати за свої вчинки, — м’яко, але без вагань продовжив Олексій. — Ви його любите, хочете вберегти, я розумію. Та чого він навчиться, якщо все зійде йому з рук? Сам накоїв і зник, а вам доводиться розсьорбувати. Так не повинно бути…
