Життя без прикрасТепер дев’ятирічний онук, із яким я не спілкувався, намалював його на звороті запрошення. Знав про лівий кут. Для мене це означало: він бачив відкол зблизька, сидів за цим піаніно. Наталя відвезла його туди й нічого мені не сказала.
Залишався третій доказ — підпис. Кирило Ярош. Моє прізвище.
Я дивився на нього: дев’ять років у мене є онук, а вперше він звертається до мене сам, із цього аркуша. З листа я дізнавався про нього більше, ніж знав раніше. Але навіть із такими доказами зважитися не міг. Попереду була інша справа, проти самого себе, — за неї я братися не хотів.
Поки я сидів біля повороту, на Медункову поїхали три машини: старий позашляховик із мішками картоплі в причепі, таксі з шашечками й білий фургон із написом «Кондитерська». Останній я провів очима. Може, торт везуть.
Старий велосипедист із прив’язаними до рами вудками зазирнув крізь скло. Мабуть, вирішив, що чоловік у костюмі й краватці, сам на узбіччі, з букетом на сусідньому сидінні, чекає на жінку.
Майже вгадав.
Здавалося, хтось притримує стрілку пальцем. За чверть третя. За десять. Третя. Лише за три хвилини їзди звідси дев’ятирічний хлопчик чекав біля вікна діда, якого сам покликав. А дід виконував розпорядження незнайомої старої. Я знову взявся за ключ і знову не завів машину.
Далі йшов головний, четвертий доказ: причина, через яку ми із сином десять років не розмовляли.
Дмитро змалку був тихим і впертим. У десять років одного разу повернувся зі школи з розбитою губою. На моє запитання про бійку відповів:
— Вони одній дівчинці кричали, що вона циганка й наші портфелі вкраде. Я звелів припинити. Вони не припинили.
Я слухав його як суддя й відповів відповідно:
— Кулаками суперечок не розв’язують. Для цього дорослі є, правила.
Він кивнув, а потім запитав:
— Тату, мама каже, ти колись циганського хлопчика врятував. Правда?
— Нікого я не рятував. Я вчинив за законом.
Від його захопленого погляду мені стало ніяково. Про дівчинку я не спитав. Узагалі, крім оцінок, рідко чим цікавився в сина.
Десять років тому, в березні, він прийшов до нас суботнього вечора, о сьомій. Щосуботи бував і раніше, але тепер привів дівчину. Невисока, худенька, строга сіра сукня, до пояса чорна коса. Смагляве обличчя, великі темні очі.
До мене вона звернулася на ім’я та по батькові, на ви; Наталі вручила коробку цукерок. А дружина відразу обійняла її в передпокої, як рідну. Мене це здивувало: Наталя не звикла так відкрито виявляти почуття.
На столі з’явилася качка з яблуками. Дмитро при нас узяв дівчину за руку.
— Знайомтеся, це Марина. Ми вирішили одружитися.
Я поклав собі качки, відрізав шматок. Голос, коли заговорив, був такий самий рівний, як під час опитування свідка.
— Марино, чим займаєтеся?
— Педагогічний закінчую. Навчатиму молодші класи. Уже до школи беруть, на околиці.
— А ваші батьки?
— Тато настроювач. Піаніно настроює, роялі. Мама прибиральницею працює, у вихідні квіти продає.
— Прізвище ваше?
Марина не відразу відповіла, глянула на Дмитра. Він міцніше стиснув її пальці.
— Вербицька. Тільки ви не прізвище хочете дізнатися, Вадиме Леонідовичу. Вам важливо, чи я циганка. Так, циганка.
Наталина виделка вдарилася об тарілку, впала на підлогу. Підняти її ніхто не потягнувся.
Тоді я пояснював собі все так: Вербицьких в області сотні, настроювачів у місті десяток, прибиральниць тисячі. Нічого тут пов’язувати, нема чого згадувати. Переді мною незнайома дівчина. І я бачив у ній лише циганку.
Серветкою я витер губи — повільно, ретельно. Так само робив у нарадчій кімнаті, перш ніж підписати вирок. Жодної грубості собі не дозволив. Суддя обласного суду здатен говорити з такою ввічливістю, що від неї стає холодно.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.