Життя без прикрасНа кухні вони сиділи одна навпроти одної — ще обережні, ще чужі в багатьох дрібницях, але вже не розділені суцільною темрявою. Софія тримала чашку обома руками й дивилася в чай так, ніби там можна було побачити відповіді, яких не давали ні суд, ні експертиза, ні дорослі розмови.
— Я іноді злюся на вас, — сказала вона раптом.
— Маєш право.
— А іноді на них. На маму з татом. Потім одразу соромно.
— Почуття не зобов’язані бути зручними.
Софія підвела очі.
— Ви завжди так спокійно говорите?
Олеся мимоволі всміхнулася.
— Ні. Просто дуже стараюся не зіпсувати те, що тільки почало з’являтися.
Дівчина мовчала. У вітальні щось тихо брязнуло — Міра дісталася до ніжки столика й вирішила перевірити її на міцність. Софія прислухалася й уперше за вечір усміхнулася по-справжньому, легко, майже по-дитячому.
— Вона справді весь час така.
— Значить, нудно не буде.
Потім вони говорили про просте. Про малюнки. Про кішку. Про те, що Софія не любить надто солодкий чай, а Олеся все життя клала цукор машинально й сама не розуміла навіщо. Про те, що в домі Савченків щонеділі пекли млинці, а Олеся щонеділі зазвичай довго не вставала, бо саме вранці найсильніше відчувала порожнечу.
Софія слухала, але не жаліла. І це було правильно. Олесі не потрібен був жаль від доньки. Їй потрібна була можливість сидіти поруч, чути її голос, помічати, як вона поправляє рукав, як хмуриться перед запитанням, як усміхається одним кутиком губ.
У якийсь момент Софія спитала:
— А ви справді не хочете, щоб я обирала?
Олеся поставила чашку.
— Справді. Тебе вже одного разу обрали без тебе. Я не хочу повторювати це по-іншому.
Софія довго дивилася на неї. Потім кивнула — ледь помітно, але Олеся побачила.
Коли дівчина збиралася йти, Міра сховалася під диваном і ніяк не хотіла показуватися. Софія розсміялася, опустилася навколішки й почала вмовляти її тихим голосом. Олеся стояла у дверях і не втручалася. Їй подобалося просто дивитися.
За кілька хвилин кошеня все-таки вийшло, дозволило взяти себе на руки й тут-таки спробувало цапнути шнурок від Софіної толстовки. Дівчина обережно передала її Олесі.
— Я зайду днями, — сказала Софія, вже надягаючи куртку. — Перевірити, як вона.
— Я буду вдома.
— Я напишу заздалегідь.
— Добре.
На порозі Софія обернулася.
— Дякую за чай.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.