Минуло кілька місяців. Софія приходила спочатку з Іриною. Сиділа на кухні, пила чай маленькими ковтками, розглядала старі фотографії Олесі до пологів. Ірина трималася напружено, ніби весь час чекала, що в неї попросять віддати більше, ніж вона зможе. Одного разу вона принесла пиріг.
— Я печу погано, — сказала вона ніяково.
— Софія все одно любить, — додав Тарас, який привіз їх і лишився в передпокої.
Олеся прийняла пиріг обома руками.
— Дякую.
Вони не стали подругами. Це було б неправдою. Але перестали бути ворогами. Між ними стояла дівчина, яку обидві любили, і кожна вчилася не тягнути її на свій бік.
Тарас допоміг Олесі отримати копії документів після визнання материнства. Якось біля дверей він затримався й сказав:
— Я не знав.
— Але мали перевіряти, — відповіла Олеся без злості.
— Так.
Вона подивилася на нього й тихо додала:
— Я теж надто довго вірила.
Софія поступово лишалася в Олесі без батьків. Спершу на п’ятнадцять хвилин, потім на годину. Одного разу принесла альбом із малюнками. На останній сторінці був начерк жінки біля вікна й великої квітки в горщику.
— Це не портрет, — швидко сказала Софія.
— Я зрозуміла. Просто композиція.
— Нормальна?
— Дуже сильна.
Дівчина почервоніла й перегорнула аркуш.
Ближче до весни Софія прийшла сама. Подзвонила заздалегідь, але голос звучав так дивно, що Олеся весь день ходила квартирою, переставляла чашки, витирала вже чистий стіл, перевіряла чайник.
О сьомій вечора дзвінок пролунав коротко. На порозі стояла Софія з переноскою. Усередині хтось тонко пискнув.
— Можна?
— Звісно.
Дівчина зайшла й поставила переноску в передпокої.
— Моя кішка народила два місяці тому. Усіх розібрали, а ця лишилася. Вона найгаласливіша й увесь час лізе туди, куди не можна.
Олеся присіла. Із переноски на неї дивилося сіре кошеня з білою плямкою на носі. Маленька лапка вдарила по решітці.
— Як її звати?
— Міра. Я подумала… — Софія запнулася. — У вас тут надто тихо.
Олеся обережно відчинила дверцята. Кошеня вийшло боком, фиркнуло, завмерло на секунду й одразу рушило досліджувати передпокій.
— Здрастуй, Міро.
— Вона дівчинка. Але характер як у начальника.
— Тоді домовимося.
Софія зняла куртку. Уперше без прохання. Пройшла до вітальні й зупинилася біля квітки.
— Це та сама?
— Так.
— Ви її не викинули?
— Ні. Вона ні в чому не винна.
Дівчина торкнулася листка.
— Дивно. Через неї все почалося.
— Через неї все перестало бути брехнею.
Міра дісталася до вітальні, кумедно посковзнулася на килимі й вляглася так поважно, ніби давно вибрала це місце.
Софія дивилася то на кошеня, то на Олесю.
— Я не знаю, як вас називати.
Олеся не ворухнулася.
— Не треба вирішувати зараз.
— Але я хочу спробувати дізнатися.
Слова прозвучали тихо, без обіцянок. І все ж у них було більше життя, ніж у всіх документах, які Олеся збирала місяцями.
— У нас є час, — сказала вона.
Софія кивнула й сіла на диван.
— Можна чаю?
— Можна.
Олеся пішла на кухню й поставила чайник. Руки більше не тремтіли. За вікном сутеніло, на килимі заснула Міра. У вітальні стояла велика квітка, колись принесена як сховок, а тепер лишена просто рослиною біля вікна…
