Двері зачинилися м’яко. Олеся ще довго стояла в передпокої, слухаючи кроки на сходах. Потім повернулася до вітальні. На килимі лишилася маленька сіра шерстинка, біля вікна тихо ворухнувся листок рослини.
Між нею й Софією лежали роки, яких ніхто не поверне. Перші слова, застуди, шкільні фотографії, нічні страхи, дитячі звички — усе це вже належало минулому, чужому й неповерненному. Але вперше ці роки не стояли глухою стіною. Вони стали дорогою. Нерівною, довгою, обережною дорогою, якою можна було йти назустріч одна одній — без поспіху, без вимог, без спроби відібрати те, що було в іншої.
Олеся підійшла до вікна, торкнулася листка великої квітки й тихо вимкнула світло.
