Життя без прикрасНа іншому кінці міста в подушку ридала молода вродлива жінка. Лариса Іванівна своїх сліз не приховувала. Її чоловік блукав квартирою наче привид, пив серцеві краплі й без кінця виходив курити на балкон. На столі стояла фотографія їхнього сина Миколи: усміхнений хлопчик років дванадцяти дивився з рамки з таким бешкетним виразом, ніби щойно почув смішний жарт. Але в кутку знімка лежала тонка чорна жалобна смужка. Вона не мала стосунку до жартів.
Від дня його загибелі минуло три місяці. Лариса Іванівна не могла ні заспокоїтися, ні змиритися з втратою, ні виплакати горе й відпустити сина. Мука не полишала її ні на день, ні на годину. Усі вихідні вони з чоловіком проводили на цвинтарі. Вона плакала біля могили, голосила, обіймала горбок застиглої землі.
Спочатку Віктор Павлович думав, що дружині треба дати виплакатися й із часом їй стане легше. Однак полегшення не наставало. Вона знову просила відвезти її на цвинтар, знову ридала там, а він уже намагався якнайшвидше забрати її з могили: ці поїздки не допомагали. Удома тривало те саме пекло — сльози, невтішне горе, болісні дні без сина.
Вікторові Павловичу було тяжко дивитися на Ларису Іванівну. Він розумів, що сама вона з відчаєм не дає собі ради, але не знав, як їй допомогти. Йому наполегливо радили повернутися до роботи й умовити дружину теж працювати: повсякденні турботи могли відволікти її. Тільки Лариса не хотіла нікого бачити. Вона не хотіла жити.
Зрештою Віктор Павлович знову почав приймати пацієнтів у поліклініці. Дружину доводилося залишати саму. Щогодини він телефонував додому, казав, що сумує, що любить її, і щоразу боявся, що вона не відповість. Лариса розуміла: чоловікові теж потрібна підтримка. Вона намагалася боротися зі своїм відчаєм, але це погано їй вдавалося.
— Люба, як ти? — зателефонував він їй під час зміни. — Ще пару годинок, і я закінчу, прийду додому.
— Добре.
— Мені дорогою буде кондитерська. Може, зайти по твої улюблені кекси?
— Дякую. Не хочеться.
— Усе-таки куплю. Потім вирішиш, раптом захочеш. Через дві години буду вдома. Цілую тебе.
— І я тебе, — відповіла Лариса голосом наче з того світу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.