Життя без прикрасЛідія здивовано подивилася на неї.
— Мама в’язала.
— Я теж в’яжу. Рукавиці, панчохи, продаю.
Уперше за весь огляд Лідія ледь усміхнулася.
— І добре виходить?
— Люди кажуть, що добре.
— Отже, зможете заробити на матеріали для дитячої, — сказала вона й вийшла.
Увечері зателефонував Анатолій.
— Ну, була перевірка?
— Була.
— Чим закінчилося?
— Нічим, Толю. З дітьми, сказали, усе гаразд.
Брат відповів не відразу.
— Сашо, це поки що. Вони ж повернуться. Удруге може так не пощастити. Давай скажу, скільки за будинок дам, а ти обміркуй.
— Кажи.
Олександра мовчки вислухала пропозицію. За ці гроші в райцентрі можна було рік винаймати житло — тільки кімнату, до квартири їм було далеко.
— І це за все? За будинок разом із ділянкою біля річки?
— А скільки ти хотіла за аварійний будинок? Його ніхто не купить. Я ще по-родинному пропоную.
Знову це «по-родинному». Олександра запитала:
— Толю, а старі балки? Ті, що ти забрав із мого дому, куди вони поділися?
Тепер мовчання було важким. У слухавці чулося братове дихання.
— Це він тобі розповів? — Анатолій заговорив неголосно, з такою злістю, що кожне слово лунало виразно. — Сашо, більше не повторюватиму. Виганяй його, інакше пошкодуєш.
Він відключився. Олександра залишилася на лавці з телефоном у руці. У дверях прибудови стояв Віталій; усю розмову він чув.
— Так і не відповів, — сказала вона.
— Відповів. Тільки словами цього не назвав.
Ніч Олександра знову провела без сну. Лежала біля печі, слухала дитяче дихання. За все життя брат жодного разу не казав їй «пошкодуєш». Кричати, лаятися, грюкнути дверима — таке бувало. Погроз раніше не було.
Думки поверталися й до модрини. Темне важке дерево сто років тримало над ними дах. Тепер воно могло лежати в чужому зрубі, у чиїйсь лазні. Олександра не знала де. І тут згадала, як після народження Максимка Борис узяв ножа й поліз на горище.
Вона ще лежала після пологового будинку й не розуміла, що йому там знадобилося. Вниз чоловік повернувся щасливий, увесь у пилюці.
— Записав Максима, — сказав він тоді. — Дід на головній балці, над піччю, ім’я кожної народженої тут дитини вирізав. Щоб дім знав своїх мешканців.
Після народження Тетянки Борис піднявся туди знову й додав друге ім’я.
Олександра сіла на матраці. Над піччю — так називав те місце дід. Тільки піч відтоді перенесли: ще за його життя колишня кухня перестала бути кухнею. Тепер там була дитяча. Отже, шукати слід було не над світлицею.
Тихо підвівшись, вона накинула куртку й вийшла в сіни. З ліхтариком видерлася на горище, підповзла до світлої сосни. Промінь ковзнув по одному боку кожної балки, потім по другому. Імен ніде не знайшлося. Дерево, на якому Борис їх вирізав, вивезли разом з рештою.
Вранці Олександра промовчала про це. Чому — сама не могла зрозуміти. Може, боялася почути від Віталія, що шукати немає сенсу, такої балки вже не знайти. А може, їй хотілося хоч це поки залишити при собі.
На п’ятий день загув холодильник. Лампочка над столом блимнула, потім засвітилася рівно. Тетянка заплескала в долоні, Максимко кинувся ставити телефон на заряджання. Олександра дістала в’язання.
Замовлення чекало ще відтоді, коли про заметіль ніхто й не думав: Раїса Іванівна з райцентру зателефонувала, побачивши у знайомої її рукавиці. Просила для онуків п’ять пар таких самих, білих із червоним, з оленями та ялинками. Тоді Олександра зраділа — п’ять пар забезпечували гроші на місяць.
Тепер можна було працювати при лампі, коли діти засинали. Пальці швидко перебирали спиці; петля, накид, дві разом — і з петель поставали олень, ялинка, наступний олень. Візерунок майже не потребував уваги. Олександра вміла в’язати з дев’яти років: навчила бабуся, яка перейняла це від своєї бабусі. У родині казали, що за в’язанням голова вільна для думок. Думати Олександрі було про що.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.