Життя без прикрасДвигун запрацював, дорога для Віталія була відкрита. Але він залишився: пояснив, що дитячу треба довести до ладу, перш ніж через місяць повернеться перевіряльниця. Самій Олександрі з цим не впоратися.
— Знадобиться матеріал, — сказав він. — На брус, дошки й цвяхи гроші потрібні.
— Віддам рукавиці замовниці, отримаю.
— Не вистачить.
— Скільки є… — Олександра замовкла, підраховуючи. — До пенсії залишилося п’ять тисяч. Це хліб, крупа, дітям молоко. Купимо брус — два тижні саму картоплю їстимемо. Ні, брус зачекає. Спершу закінчу рукавиці.
Віталій уважно подивився на неї, нічого не відповівши. Увечері вона побачила, як він ремонтує прибудову. Він вибирав уцілілі дошки з уламків веранди, стругав, складав. Грошей не просив.
Через тиждень готові рукавиці лягли в пакет. Олександра вдягла найкращу куртку й вирушила автобусом до райцентру. Віталій пропонував машину, але вона відмовилася: краще хай побуде з дітьми.
На околиці, біля нового, обшитого сайдингом будинку, її зустріла Раїса Іванівна. Повна весела жінка в пуховій хустці стояла біля хвіртки.
— Заходь, чайку тобі наллю! Федю, до нас гостя!
З-за рогу вийшов її чоловік із березовим банним віником. Федір Олегович був невисокий, міцний, з густою сивою бородою; на вигляд йому було близько сімдесяти.
— Добридень, — сказала Олександра.
— Добридень! Рукавиці привезли? — Він усміхнувся. — Рая мені вже всі вуха протуркотіла про цих оленів. А я ось лазню обживаю. До свята тільки й закінчили. Показати? В усьому районі іншої такої немає.
Дивитися лазню Олександрі не хотілося; відмовитися було ніяково. Раїса Іванівна вже потягла її за рукав.
— Ходімо. Федя її як дитину любить, усе тобі про неї викладе.
У глибині подвір’я стояла невелика зрубна лазня з димарем і маленьким вікном. Олександра помітила передусім дерево: колоди не нові, майже коричневі. Настільки знайомий колір, що вона мимоволі стривожилася. Федір Олегович відчинив передбанник і пропустив її всередину.
Там пахло димом і деревом. Під стелею лежала впоперек товста темна балка, обвішана віниками.
— Гарна, правда? — заговорив господар. — Витримана модрина, стара, їй, мабуть, років сто. Сокира її не бере, цвях не йде — свердли. Один чоловік мені продав, казав, із розібраного будинку. Сам би нізащо такої не знайшов.
Олександра вже не слухала. На кінці важкої старої балки був запил під чашу — так дід рубав кути їхнього дому. А скраю, за віниками, виднілися тонкі світлі рисочки. Різьблення.
— Можна?
— Що можна?
— Роздивитися зблизька.
Здивований Федір Олегович знизав плечима.
— Дивіться.
Вона піднялася на лавку й розсунула віники. По темному дереву йшли неглибокі, чіткі літери: вгорі дрібне, старанне «Максим», нижче — більше й упевненіше «Тетяна». Перше ім’я ніби вирізала рука, ще незвична до ножа або дуже схвильована. Біля обох імен стояли ялинки.
Борис залишав такі на дитячих санчатах, на табуретках, навіть на держаку сокири. Називав своїм підписом.
Олександра не могла зрушити з місця. Пальці йшли по іменах дітей, ковзали по дереву, наче по обличчю. За спиною щось запитувала Раїса Іванівна, але слова до неї не доходили.
— Дівчино, вам зле? — стривожився господар.
— Ні. — Вона повернулася до нього з мокрим обличчям. — Мені добре. Федоре Олеговичу, ця балка стояла в нас удома.
— Як це — у вас?
Не злізаючи з лавки, Олександра збивливо розповіла про Бориса, горище й вирізані ним імена. Потім — про брата, ремонт, синювату сосну й напис «некондиція». Федір Олегович слухав, потроху опускаючи віник.
— Приїжджав продавець на великій чорній машині, — сказав він нарешті. — Нібито розбирає будинок на замовлення, а деревина йому не потрібна. Дешево віддавав. Я запитав, чи згодні господарі. Він мені: «Я і є господар». От я й купив.
— А ім’я його пам’ятаєте?
— Мені й пам’ятати нема чого, розписка є. — Він почухав бороду. — Я обережний, раптом крадене? Зажадав папір. Спочатку впирався, потім усе ж написав. Раю, розписка в нас де?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.