Життя без прикрас— Відійдіть, — сказав чоловік.
Відсторонивши Олександру, він ухопився за край, підняв двері знизу, ніби збирався зняти із завіс, і штовхнув. Скрегіт — і прохід відкрився.
Олександра освітила телефоном темну кімнату. Нагорі, розкинувши руки, спав Максимко; внизу Таня лежала калачиком, підклавши під щоку плюшевого зайця. Від кута до середини стелі, мов павутиння, розповзалися три тріщини.
Лише зараз Олександра розгледіла, що стеля над ліжком просіла. Її середина випнулася вниз пухирем, наче простирадло, обважніле від води.
— Господи…
Чоловік уже підхопив Максимка з верхнього ярусу. Хлопчик прокинувся й перелякано засіпався в нього на руках.
— Тихо, тихо. Навчальна пожежа в нас, до мами йдемо.
Несподівані слова змусили Максимка замовкнути. Олександра вільною рукою підняла Таню. Та лише дужче стиснула зайця, так і не розплющивши очей.
У світлиці чоловік зірвав із ліжка матрац і кинув на підлогу біля печі.
— Усі сюди! Тримайтеся біля печі, нікуди від неї!
Максимко сів на матрац і втупився в незнайомця круглими очима. Таня нарешті прокинулася, захникала; мати посадила її поруч із братом. Сама Олександра досі стояла, притискаючи Надійку.
— Що в нас коїться? Хто ви такий? Звідки вам усе відомо?
Замість відповіді чоловік відкинув фіранку. Вікно закривала суцільна біла стіна: сніг так обліпив скло ззовні, ніби хату вже замело до самого верху.
— Дах від снігу розчищали? Багато там його?
— Ні… — Олександра розгубилася. — Зазвичай чоловік чистив. Мені туди не вилізти, драбина не дістає.
— Зрозуміло. Інструменти знайдуться? Пилка, сокира, молоток? Цвяхи потрібні, дошки, якісь колоди.
— Усе в сараї. Він на подвір’ї, окремо.
— Подвір’я я бачив. Що ближче — сарай чи прибудова?
Про прибудову з дороги майже неможливо було здогадатися. Олександра здивувалася, звідки він про неї знає, але запитати не встигла: незнайомець уже натягував укриті льодом рукавиці.
— Піду до сараю, — повів далі незнайомець. — Ви лишайтеся з дітьми. Знову сильно затріщить — одразу беріть усіх і йдіть у сіни. Надвір не треба, тільки в сіни. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
Двері за ним грюкнули. Вітер на мить увірвався в сіни й стих, залишивши Олександру саму з трьома дітьми.
У свої тридцять чотири роки Олександра Кравець уже два роки була вдовою. Борис загинув під час розвантаження лісовоза: на лісозаготівлі його придавило хлистом. Бригадир потім запевняв, що злякатися він не встиг. Олександра так і не знала, чи це правда, чи таке кажуть кожній вдові.
Після похорону вона з дітьми залишилася в хаті, що дісталася Борисові від діда. Зруб звели давно, ще коли ліс сплавляли плотами з верхів’я річки. Борис пишався міцністю хати, обіцяв, що вона переживе навіть їхніх онуків.
Пенсії довелося домагатися довго. Зібрані довідки змінило чекання, потім в одній виявилася друкарська помилка. Лише через чотири місяці надійшла перша виплата на двох дітей — на хліб, крупу та черевики дітям.
Страхова компанія лісозаготівельників теж заплатила. Гроші були невеликі, але Олександрі здавалися величезними: вона поклала їх на ощадний рахунок, вирішивши знімати лише за крайньої потреби.
Минулого літа без цих грошей стало не обійтися. Над дитячою потік дах; скільки не розставляй тази, вода пробиралася в нові щілини. Тоді й з’явився Анатолій.
Брат був на шість років старший, мав у райцентрі власну справу з ремонту й будівництва. Велика машина, шкіряна куртка, впевнена мова людини, яка все знає краще за інших. Олександра з дитинства трохи його побоювалася, проте любила: іншої рідні в неї не лишилося.
— Я тобі дах перероблю, — запропонував Анатолій. — Гнилизна в кроквах, та й перекриття треба міняти. Найматимеш чужих — обдеруть як липку. А зі мною по-родинному: оплатиш матеріал, роботу, собі ні копійки.
Йому пішли майже всі страхові заощадження — триста тисяч. Брат навіть підготував договір, поставив свою печатку.
— За законом має бути, Сашко. У мене все офіційно.
Літню бригаду Олександра бачила уривками. На роботу до пекарні сусіднього селища вона вирушала рано, додому потрапляла пізно; дітей на місяць відвезла до свекрухи. Коли повернулася, над хатою вже лежала нова покрівля, у дитячій біліла стеля, а задоволений Анатолій поплескував сестру по плечу.
— На пів століття вистачить.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.