Оксана вийшла з пологового будинку із сином, але в машині для неї не залишилося місця — там уже сиділа рідня свекрухи

Тітка, жінка неосяжних розмірів, вбрана в блискучу сукню, обожнювала халяву, голосно розмовляла й завжди з’являлася там, де намічався безплатний фуршет.

— Ідуть, ідуть, — зашипіла свекруха, помітивши невістку на сходах. — Романе, поправ краватку. Музиканти, грайте.

Скрипалі вдарили смичками по струнах, видобуваючи фальшиву, але гучну мелодію. Роман зірвався з місця, підлетів до дружини, сліпуче усміхаючись просто в об’єктив камери, яка йшла за ним назирці.

— Кохана, дякую за сина! — вигукнув він поставленим голосом, вихоплюючи з рук Оксани конверт із немовлям.

Він зробив це так різко, що Оксана ледве встигла розтиснути пальці. Чоловік одразу повернувся до камери боком, демонструючи ідеальний профіль і розкішний конверт. Новоспечена бабуся картинно притискала руки до грудей і вичавила із себе дві великі, наскрізь фальшиві сльози.

— Боже, яке щастя! — заголосила вона, зиркаючи на оператора. — Наша гордість, наша кров.

Оксана стояла осторонь. Вона навіть не намагалася усміхатися. Вона просто дивилася на цих людей, відчуваючи, як усередині згорають останні мікроскопічні залишки поваги до людини, яку вона колись вважала своєю половинкою.

Шоу тривало хвилин двадцять. Чоловік цілував конверт, свекруха обіймала сина. Тітка Наталія махала в камеру товстою рукою в перснях із сумнівного золота. Оксана притулилася до прохолодної стіни, відчуваючи, як слабкість після пологів дається взнаки. Їй не хотілося сідати, їй хотілося тиші.

— Усе знято, — нарешті скомандував хлопець із камерою, опускаючи апаратуру.

Тієї ж миті магія розвіялася. Обличчя Романа з натхненного миттєво стало роздратованим. Він перестав усміхатися, сунув конверт із дитиною назад у руки дружині й стрімко закрокував до дверей.

— Давайте швидше, час оренди машини спливає, — кинув він через плече. — Мамо, Наталіє, ворушіться. Нам ще в ресторані столи накривати під трансляцію.

Оксана міцно притиснула до себе малюка й вийшла надвір. На парковці сяяв відполірованими боками орендований позашляховик преміумкласу. Чорний, хромований, чужий. Роман уже сидів за кермом, нервово барабаня пальцями по обплетенню. Світлана Аркадіївна, крекчучи, вмощувалася на передньому сидінні, розправляючи складки свого жахливого піджака.

Оксана підійшла до автомобіля, відчуваючи, як важчають руки. Вона потягнула на себе ручку задніх дверей, готуючись нарешті опуститися на м’яке шкіряне сидіння й витягнути гудячі ноги. Двері розчахнулися. Оксана завмерла.