— Вона тепер усе зіпсує.
— Нічого вона не зіпсує. Вдавиться своєю гордістю і підпише. Куди вона дінеться? Їй онук дорожчий за стіни.
Я сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках, і не рухалася.
Ось тепер це була вже не дитяча фраза.
Це була правда.
Вранці я вийшла з валізою в коридор. Лєна стояла біля вікна в халаті. Обличчя опухле, волосся зібране недбало. Артем спав у кімнаті. Павло не вийшов.
— Мам, не їдь, — сказала вона глухо.
Я зупинилася.
— Навіщо?
Вона стиснула губи.
— Бо я втомилася. Бо мені страшно. Бо ти мені потрібна.
Я хотіла їй повірити. Дуже хотіла. Кожна клітина в мені тягнулася до цього: зараз вона розплачеться, скаже, що все це дурниця, що Павло тисне, що вона заплуталася, що любить мене. Я б, мабуть, залишилася. Пробачила б не відразу, але залишилася.
Але Лєна додала:
— Ми можемо потім спокійно обговорити документи. Без Паші. Просто між нами.
І все в мені знову застигло.
— Ні, — сказала я.
Вона підвела голову.
— Ти обираєш квартиру замість мене?
Я похитала головою.
— Я обираю не бути ошуканою.
Лєна підійшла ближче. В очах у неї стояли сльози, але за ними була злість.
— Ти завжди була така. Завжди. Спочатку вдаєш, що все для мене, а коли мені справді треба — ставиш умови.
— Які умови я поставила?
— Ти хочеш, щоб я просила! Щоб принижувалася! Щоб визнала: без тебе не впораюся!
— Я приїхала без прохань і принижень.
— Але квартиру не віддаєш.
Я дивилася на неї й раптом побачила не дорослу жінку, не матір мого онука, а дівчинку дванадцяти років, яка кричала: «У всіх є, а в мене нема!» Тоді йшлося про дорогу куртку. Микола взяв підробіток, я шила ночами на замовлення, і ми купили ту куртку до зими. Лєна носила її два місяці, а потім сказала, що колір уже не модний.
Може, ми самі її такою виростили. Любленою до сліпоти. Єдиною. Надто довгоочікуваною.
— Я лечу, — повторила я.
Лєна відвернулася.
— Тоді не дзвони мені.
Слова були сказані тихо, але двері всередині мене грюкнули так голосно, що я ледь устояла.
У таксі я все чекала, що вона подзвонить. Що напише хоча б: «Мам, пробач». Телефон лежав на колінах, темний і важкий. За вікном тяглися чужі будинки, мокрі дерева, незнайомі вивіски. Я думала про Артема. Про те, що не поцілувала його на прощання, бо він спав. Про те, що він прокинеться і спитає: «Де баба?» І що йому дадуть відповідь?
В аеропорту мене почало трусити. Не від холоду. Від порожнечі. Я купила чай, але не змогла зробити й ковтка. Перед посадкою прийшло повідомлення від Лєни.
«Ти сама все зруйнувала».
Я довго дивилася на ці чотири слова. Потім вимкнула телефон…
