— Все. Досить терпіти. Завтра йдемо до юриста.
Юристку звали Ірина Кравець. Невисока, зі стомленим поглядом і короткими нігтями, вона приймала в маленькому офісі над магазином тканин. На стіні висів календар, на підвіконні стояв кактус. Нічого урочистого, нічого кіношного. Але говорила вона так спокійно, що мені вперше стало трохи легше.
Я виклала перед нею папери, телефон, роздруківки повідомлень. Розповіла все спочатку. На словах про Артема голос зірвався.
Ірина не перебивала. Тільки іноді ставила короткі запитання:
— Паспорт фотографували?
— Не знаю. Павло забирав.
— Код із повідомлень комусь називали?
— Ні.
— Підписували порожні аркуші, заяви, згоди?
— Ні.
— Донька має доступ до вашої електронної пошти?
Я завмерла.
— Колись мала. Вона мені допомагала налаштувати.
Ірина підвела очі.
— Міняємо паролі. Сьогодні. На все. І пишемо заяви в банк і поліцію про спроби несанкціонованого доступу. Не тому, що завтра всіх заарештують, а щоб зафіксувати.
— А якщо вони скажуть, що я божевільна? — спитала я тихо.
Юристка подивилася на мене довше, ніж зазвичай.
— Вони вже намагаються це сказати. Тому вам потрібні документи, свідки й спокійні дії. Не крики. Не виправдання. Факти.
Слово «факти» стало для мене поручнем.
Ми змінювали паролі просто в офісі. Ірина допомагала, Валентина сиділа поруч, шарудячи пакетом із пиріжками. В електронній пошті знайшлося пересилання на адресу, якої я не знала. У налаштуваннях особистого кабінету банку — резервний номер, що закінчувався не моїми цифрами. Я дивилася на екран, і в мене стукало у скронях.
— Це міг зробити тільки той, хто знав ваші дані, — сказала Ірина. — Або мав доступ до пошти.
У пошті знайшлися листи, видалені, але ще в кошику: запити на оцінку нерухомості, консультація щодо продажу квартири, чернетка довіреності. І один лист від Павла самому собі з прикріпленою фотографією мого паспорта.
Я затулила рота долонею.
— Господи.
Валентина встала з-за столу.
— От гад.
Ірина швидко зробила копії, зберегла файли, записала дати.
— Тепер нам є за що триматися.
Але найстрашніше було попереду.
За тиждень до мене прийшли з органів опіки.
Дві жінки, одна старша, друга зовсім молода, стояли на порозі з посвідченнями. Вони були ввічливі, але обличчя в них були закриті, службові.
— Надійшло звернення, — сказала старша. — Що ви, перебуваючи з малолітньою дитиною, виявляли агресію, залишили її без нагляду і покинули родину, створивши загрозу її безпеці.
Я спершу навіть не зрозуміла сенсу слів.
— Що?
— Нам необхідно поставити кілька запитань.
Я впустила їх, бо Ірина заздалегідь попереджала: не конфліктувати, все фіксувати, вимагати документи. Руки тремтіли так, що я ледве поставила чашки на стіл. Жінки оглянули квартиру — не як вороги, але уважно. Записали, що чисто, продукти є, умови нормальні. Потім ставили запитання: чому я поїхала, чи були конфлікти, чи вживаю ліки, чи були випадки втрати пам’яті.
Мені хотілося кричати: «Я просто бабуся! Я купала онука! Я любила його!» Але я говорила спокійно, як учила Ірина. Показала квиток, повідомлення, заяву про заборону реєстраційних дій, копії листів.
Старша жінка, прочитавши повідомлення «Ти сама все зруйнувала», зітхнула.
— Родинні конфлікти — це важко. Але ви розумієте, що нас залучають, коли йдеться про дитину.
— Я розумію, — сказала я. — Тільки дитину використовують.
Молода працівниця підвела очі. У них майнуло співчуття.
Після їхнього відходу я зачинила двері й сповзла по них на підлогу. Коліна не тримали. Мене трусило так сильно, що зуби цокотіли. Я не могла зрозуміти, як Лєна дійшла до цього. Обвинуватити мене через онука. Зробити з моєї любові загрозу.
Увечері подзвонила вона.
— Ну що, приходили? — спитала без привітання.
Я мовчала.
— Це не я хотіла, — швидко сказала Лєна. — Паша сказав, так треба. Щоб ти зрозуміла, що у вчинків є наслідки.
— Ти підписала звернення?
