Але спокій тривав недовго.
За три дні подзвонила Лєна. Я дивилася на екран, поки дзвінок не обірвався. Потім прийшло повідомлення:
«Нам треба поговорити. Паша сказав, ти виставила нас чудовиськами. Я не розумію, навіщо ти пішла до нотаріуса».
Я повільно опустилася на стілець.
Звідки вона знає?
Друге повідомлення прийшло відразу:
«Ти думаєш, заборона тебе врятує? Мам, не ганьбися».
Я показала телефон Валентині. Та насупилася.
— Значить, вони намагалися щось зробити.
— Але як дізналися?
— Може, якесь повідомлення отримали. Може, запит подавали. Маріє, ти головне не відповідай на емоціях.
Але я відповіла.
«Лєно, навіщо вам були мої документи?»
Вона довго друкувала. Рядки з’являлися й зникали. Нарешті прийшло:
«Ти хвора. Тобі лікуватися треба».
Потім Павло подзвонив сам. Я взяла не відразу.
— Маріє Іванівно, — сказав він сухо. — Ви поводитеся негідно. Лєна плаче, дитина нервує. Через вашу параною в нас проблеми.
— Які проблеми?
— Не ваша справа.
— Якщо це стосується моєї квартири, то моя.
Він усміхнувся.
— Вашої? Ви так упевнені?
Я стиснула телефон так, що заболілі пальці.
— Що ви зробили?
— Нічого незаконного, — сказав Павло. — На відміну від вас, ми думаємо про майбутнє родини.
— Віддайте мені спокій.
— Спокій? — його голос став жорсткішим. — Ви приїхали, пожили в нас, влаштували скандал, утекли, а тепер зображаєте ображену святу. Знаєте, що найогидніше? Ви навіть про онука не подумали.
Я заплющила очі. Він бив туди ж, куди Лєна.
— Не дзвоніть мені більше.
— Це ви ще будете дзвонити, — сказав він і відключився.
Після цього почалося те, що я потім називала чорною неділею.
Спочатку мені подзвонили з поліклініки, де я спостерігалася через тиск, і попросили підтвердити, чи правда я збираюся переводитися «за місцем фактичного проживання». Я нічого не розуміла. Потім прийшов лист із банку: хтось намагався відновити доступ до мого особистого кабінету. Потім сусід знизу, Сергій, сказав, що до нього заходив незнайомий чоловік і питав, чи давно я живу сама, чи не страждаю на забудькуватість, чи бувають у мене «дивності».
— Я його одразу послав, — сказав Сергій, переминаючись біля моїх дверей. — Але ви обережніше. Він такий ввічливий був, аж гидко.
Того вечора я сиділа на кухні, а чай у чашці холонув недоторканий. Мені було страшно виходити з квартири. Страшно відповідати на телефон. Страшно відчиняти двері. Я ловила себе на тому, що прислухаюся до кроків у під’їзді, ніби за кожним звуком ховається чужа воля, яка хоче витіснити мене з мого ж життя.
Валентина принесла пиріжки і, побачивши моє обличчя, сказала:
