Тиша.
— Лєно.
— Там було не так написано. Він сказав, це просто заява, що ти поїхала раптово і дитина переживала.
— Ти підписала?
Вона схлипнула.
— Мам, ти не розумієш, у якому я становищі.
— Поясни.
— Не можу.
— Чому?
На тому кінці почувся якийсь шум, ніби Лєна зачинила двері.
— Паша взяв кредит. Великий. Дуже великий. Я дізналася вже потім. Він вклався в справу з якимось знайомим. Усе прогоріло. Тепер у нас борги. Він каже, якщо не закриємо, нас виселять із квартири. Артем… — голос її зірвався. — Мам, я боюся.
Я сиділа біля дверей на підлозі, притискаючи телефон до вуха.
— Чому ти одразу мені не сказала?
— Бо ти б почала читати моралі.
— Я б допомогла, чим змогла.
— Чим? Своїми копійками? — зірвалася вона, і тут же видихнула: — Пробач. Я не хотіла.
Ось вона була — моя Лєна. І не моя водночас. Налякана, загнана, зла, звикла бити першою, щоб не показати страх.
— Доню, приїжджай додому, — сказала я тихо. — З Артемом. Без Паші. Розберемося.
Вона мовчала так довго, що я подумала, зв’язок обірвався.
— Я не можу.
— Чому?
— Він забрав документи Артема. І мій паспорт. Сказав, поки я тебе не вмовлю, нікуди не поїду.
Усередині в мене все похололо.
— Лєно, це вже не родинна сварка.
— Не кажи нікому, — прошепотіла вона. — Будь ласка. Він дізнається.
У слухавці раптом пролунав чоловічий голос:
— З ким ти розмовляєш?
Лєна різко відключилася.
Я сиділа на підлозі ще хвилин десять. Потім підвелася, знайшла візитівку Ірини й подзвонила.
Ми почали діяти вже наступного ранку. Ірина пояснила: оскільки Лєна й дитина перебувають за кордоном, багато що буде непросто і не швидко. Треба писати звернення, зв’язуватися з консульськими службами, фіксувати погрози, зберігати листування. Я слухала, записувала у Валин блокнот кожне слово. Почерк виходив кривий.
— Головне, — сказала Ірина, — не передавайте гроші й не підписуйте нічого. Тиск посилюватиметься.
Він і посилився.
Павло почав писати мені з різних номерів. «Ти губиш доньку». «Через тебе дитина залишиться на вулиці». «Ми доведемо, що ти недієздатна». «У нас є свідки». Потім надіслав фотографію Артема: малюк сидить на підлозі з червоними очима, поруч розкидані кубики. Підпис: «Він питає, чому бабуся його покинула».
Я дивилася на фотографію й майже фізично відчувала його маленьку долоньку на своєму носі.
Уночі я не витримала й написала Лєні:
