«Я допоможу тобі вибратися. Але квартиру не віддам Павлу. І ти маєш сказати правду письмово».
Відповіді не було до ранку.
Вранці прийшло коротке:
«Я не можу. Пробач».
За два дні мені подзвонив незнайомий чоловік, представився представником юридичної фірми. Говорив упевнено, ввічливо, з натиском. Повідомив, що донька готує позов про визнання мене такою, що потребує опіки, оскільки я «вчинила неадекватні дії, покинула малолітню дитину, страждаю на провали пам’яті й виявляю ознаки параної».
— Ви можете уникнути публічного розгляду, — сказав він. — Достатньо оформити дарування на доньку з правом вашого довічного проживання.
— У моїй квартирі? — спитала я.
— Звісно.
— А якщо донька живе за кордоном?
Він трохи затнувся.
— Це технічні деталі.
— Передайте Павлу, — сказала я, відчуваючи, як холонуть пальці, — що всі розмови я записую.
Це було неправдою. Але після паузи чоловік сухо попрощався.
Того ж дня Ірина навчила мене вмикати запис дзвінків.
Я стала іншою. Не сміливою — ні. Сміливість у кіно має гарний вигляд, а в житті вона часто схожа на жінку в старому светрі, яка сидить на кухні з тремтячими руками й усе одно зберігає черговий скриншот. Я боялася, плакала, забувала вимкнути плиту, прокидалася серед ночі від власного серцебиття. Але щодня робила щось маленьке: писала заяву, дзвонила, відносила копії, міняла замок, говорила з сусідами.
І поступово навколо мене з’явилися люди.
Сергій знизу приніс запис із камери біля під’їзду: той самий «ввічливий чоловік» заходив у будинок двічі. Виявилося, він представлявся то працівником служби, то оцінювачем. Валентина згадала, що перед моїм від’їздом Лєна просила сфотографувати «мамині старі документи з шафи, щоб не загубилися», але Валентина тоді не дала їй ключів.
— Я думала, мало що, може, й справді треба, — казала Валя, червоніючи від злості. — А тепер розумію.
Сусідка з третього поверху, Тетяна, розповіла, що їй дзвонила жінка й питала, чи не помічали мешканці, що я «розмовляю сама з собою і плутаю дати». Тетяна відповіла, що розмовляти сама з собою в нашому будинку мають право всі, особливо коли знову відключають гарячу воду.
Ірина все це складала в папку.
— Вони будують картину вашої безпорадності, — сказала вона. — Але роблять це грубо. Це нам допомагає.
Я думала тільки про Лєну й Артема.
Іноді злилася на доньку так, що хотілося стерти її номер. Іноді прокидалася й тягнулася до телефона: раптом написала. Іноді згадувала її маленькою, з температурою, як вона лежала в мене на грудях і шепотіла: «Мамо, не йди». І тоді злість перетворювалася на важку, липку провину.
Може, я не догледіла, коли Павло почав її ламати? Може, треба було частіше дзвонити? Може, не треба було в молодості працювати у дві зміни, лишати її з сусідкою, компенсувати подарунками? Матері вміють звинувачувати себе навіть за чужі гріхи.
Поворот почався з фотографії.
Я шукала в старій шафі гарантійний талон на замок, бо Ірина радила поміняти серцевину, і впустила коробку з сімейними знімками. Фотографії розсипалися по підлозі. Лєна в першому класі. Микола на риболовлі. Я на кухні з тортом. І одна фотографія, якої я давно не бачила: Лєна років дванадцяти сидить у батька на колінах, тримає в руках ту саму куртку, а на задньому плані — мій брат Андрій, нині покійний, сміється і показує в камеру два пальці.
За фотографією лежав складений аркуш. Старий, пожовклий. Розписка.
Я сіла просто на підлогу…
