Життя без прикрасАлла обернулася. Подивилася на Ірину, потім на руки, що лежали поверх живота. На подушечках пальців біліли тонкі шрами від опіків — такі лишаються від тривалої роботи з гарячим металом.
— Поживеш стільки, скільки я, теж утримувати станеш. Бачиш біду — не можна пройти повз. Гріх.
Двері із шипінням зімкнулися. Уже на платформі Алла не стала озиратися, рушила до переїзду важкою прямою ходою. Між сірими парканами ще довго миготіли червоні оборки. До Вересовця Ірина їхала без неї.
Дідова квартира була в старому двоповерховому будинку на Майстерній вулиці, за десять хвилин ходи від центру. Дві кімнати зі скрипучим паркетом, високі стелі; уздовж карниза тяглася тріщинка. На кухні було величезне вікно: якщо визирнути, над дахами виднілася церковна маківка.
Федір Олексійович Подольський прожив у цих кімнатах майже весь свій вік. Майже стільки ж віддав фабриці «Вересовецька емаль»: починав учнем, став живописцем, потім майстром, який навчав молодих. Ірина росла в нього. Коли їй було п’ять років, мати поїхала заробляти до столиці. Назовсім уже не поверталася, надсилала гроші й листівки; згодом перестали надходити й листівки.
Дід сам заплітав їй коси, стягуючи так туго, що боліли очі, варив грудкувату манну кашу. Садив біля себе коло кухонного вікна, де працював. Від столу пахло скипидаром і лавандовою олією. На порцеляновій палітрі лежали купки розтертих емалей, а у склянці стояли колонкові пензлики — у деяких лише по кілька волосинок.
— Емаль, Іринко, — скло з пам’яттю про вогонь, — пояснював він, схилившись над мідною пластинкою, з лупою на лобі. — Поки пишеш, фарба сіра, непримітна. Відправиш у піч — і вона там згадує, якого вона кольору. Але покласти її треба як слід. Помилишся — піччю вже нічого не виправиш.
До чотирнадцяти років Ірина розписувала для фабрики простенькі брошки з незабудками. У двадцять вступила до Липовезького художнього училища; вивчившись, повернулася живописицею. Після смерті діда їй за заповітом дісталася квартира. До зустрічі з Артемом залишався ще рік.
Познайомилися вони в Липовежах, на ярмарку ремесел: фабрика виставила там свої роботи. Високий усміхнений покупець обрав найдорожчий медальйон — фортецю в призахідному світлі. Того ж вечора написав Ірині, що не може відірвати від нього очей. Через пів року вони розписалися, і Артем оселився в неї на Майстерній.
З ним було легко й весело. Він швидко лагодив кран, що протікав, жартував на сходах із сусідами, умів із кожним знайти спільну мову. Платежами теж зголосився займатися сам: комуналкою, податками, страховкою та кредитом за машину. Називав усе це нудною дорослою бухгалтерією.
— Малювати тобі треба, моя художнице, — казав він і цілував її в маківку. — А не черги до віконець вистоювати. Залиш це мені.
Вона залишала. Зручно було, та й скидалося на турботу.
Навесні тяжкий токсикоз привів її до районної лікарні на два тижні. Під крапельницями нудило, перед очима все пливло. Щовечора приїздив Артем: морс у термосі, сушки — іншої їжі тоді не могла їсти. Одного разу він попросив її телефон.
— Заяву на допомогу треба через електронний портал надіслати. Тепер це все там робиться. Я заповню за тебе, тільки код мені продиктуй, коли отримаєш.
Вона продиктувала. Через день чоловік сказав, що система помилилася, доведеться подавати заново, й Ірина назвала ще один код. Потім він пояснив, що замінив пароль: надійшло сповіщення, ніби хтось сторонній намагався увійти.
— Надійніший поставив. Про всяк випадок.
Новий пароль він написав на папірці й поклав у тумбочку. Під час виписки папірець загубився; згадати написане Ірина не змогла. Утім, їй і не потрібно було входити: усі необхідні справи робив Артем.
Тепер у темній кухні, під цокання дідового настінного годинника, вона згадувала загублений аркушик. Додому дісталася о третій годині дня, не роздягаючись лягла на диван і заснула важким, каламутним сном. Розбудив її в сутінках телефон. Незнайомий номер був столичний.
— Ірино Григорівно Шульго? — запитав чемний чоловічий голос.
— Так.
— Телефоную з компанії зі стягнення боргів, яка представляє мікрофінансову організацію. За вашою позикою прострочення тридцять вісім днів. Коли зможете сплатити?
Ірина сіла.
— Якою позикою? Я нічого не позичала.
— Договір укладено дистанційно, підтвердження отримано через електронний портал, — так само рівно провадив чоловік. — Гроші переказано на вашу картку. Разом із відсотками та штрафами сьогодні до погашення 41 800. Не внесете платіж протягом трьох днів — доведеться звернутися до суду. Якщо несплата триватиме, ми також маємо право повідомити ваших родичів і роботодавця.
— Ви помилилися! — голос Ірини зірвався. — Я на лікарняному, вагітна. Про яку картку ви кажете?
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Очень трогательный до слёз рассказ, связь поколений, память, человеческая доброта! Спасибо!
Как много гадости в людях, а хорошего - все меньше
Спасибо.