Життя без прикрасЗа ці місяці Алла приїжджала рідко, але її допомога щоразу була доречною. На сороковий день вона з’явилася з Романом і виконала обіцянку: розв’язала на Машиній ручці потемнілу, обтріпану нитку. Спалила її в блюдці на підвіконні, щось нашіптуючи над димом. У грудні привезла цілий мішок своєї картоплі й банку гусячого жиру — змащувати груди, якщо з’являться тріщини.
Увечері після лютневого засідання Алла зателефонувала з одним запитанням:
— Ну?
Вислухала Ірину, сказала: «Я знала» — і закінчила розмову.
На початку червня Алла приїхала автобусом, без Романа. До квартири ввійшла повільно, ніби несла щось у руках, хоча нічого при ній не було. Поки Ірина ставила чайник, Маша гризла дерев’яну ложку в подарованому Ларою манежі. Їй іще не виповнилося року. Побачивши гостю, дівчинка кинула ложку й потяглася до монет у неї на грудях.
Алла вмостилася біля столу на табуретці. Якийсь час сиділа мовчки, потім розпустила вузлик на шнурку гаманця й вийняла фотографію. Маленьку, чорно-білу, з обтріпаними краями; переламаний посередині знімок тримався на смужці пластиру зі зворотного боку.
Молодий вусатий чоловік сміявся, дивлячись убік від фотографа. Комір світлої сорочки був розстебнутий, через плече висіла гітара. Схожість із Романом виявилася такою разючою, що Ірина здивовано підвела очі на Аллу.
— Руслан, мій чоловік. Романові дід. Уже тридцять п’ять років, як його немає: на мотоциклі розбився, на трасі. Зовсім молодий… — Алла обережно опустила картку на церату. — Ти ж портрети на замовлення пишеш? Лара розповіла, вона в нас на ринку сир купує. Напишеш його для мене?
— Звісно, напишу.
— Тільки я заплачу. — Алла підняла долоню, упереджаючи заперечення. — Знаю я, що ти зараз скажеш. Усе одно заплачу, але ти спершу вислухай. — Вона помовчала над знімком. — Був у мене вже його портрет, на емалі. Я після смерті Руслана мало не збожеволіла. Мені двадцять із гаком, Романовій мамці три роки. Фотографій майже ніяких, ось ця картка збереглася. Боялася я забути, який він був на вигляд. Люди підказали: у Вересовці майстер є, на фініфті пише — наче жива людина виходить. Я й поїхала. Грошей тоді не було зовсім, на вокзалі ворожила, хустки продавала. Розшукала майстра в центрі, біля старої фортеці. Високий такий, уже сивий, лупа на лобі, а руки всі в опіках.
Ірина затамувала подих.
— Узяв він картку, поглянув, потім на мене подивився, — продовжила Алла. — Я йому: «Скажи, скільки коштує. Трохи в мене є, решту можу відпрацювати». А він: «Нічого не треба, приходь через два тижні». Повернулася я через два тижні, і він віддав мені медальйон. Чоловік мій там — живий. Навіть краще: на знімку очі розмиті, а майстер написав їх точнісінько, ніби знав Руслана. Я плачу, а він плати не бере. «У тебе горе. З горя не беруть», — сказав.
Алла замовкла. З манежу долинало Машине сопіння: дівчинка трималася за поперечину, намагаючись підвестися.
— Згорів той медальйон, — знову заговорила Алла. — Дім у нас п’ятнадцять років тому згорів, усе пропало. Я дітей із вогню витягала, по скриньку вже не добігла. Потім знайшла медальйон у попелі. Емаль потріскалася, обличчя вже не розібрати, мідь почорніла. Так і зберігаю її. А прізвища майстра я не дізналася. Молода дурепа, спитати не здогадалася — від сліз нічого не тямила.
Ірина повільно встала й пішла до кімнати. Дістала із серванта дідову скриньку, повернулася з нею й поклала перед Аллою товстий зошит у потертому дерматині. Гортати було важко: руки тремтіли. На пожовклих сторінках великим дідовим почерком були записані імена, ціни, замовлення, а дати він виводив словами.
Запис стосувався осені тридцять п’ять років тому. Поруділим чорнилом дід відвів йому два косі рядки. Розвернувши зошит до Алли, Ірина показала написане: «Із Медолісся — Алла, циганка. За карткою її чоловіка виконано портрет: овальна форма, сканна оправа. Плати не брав, бо в неї горе».
Алла довго читала, потім обережно торкнулася літер і провела по них пальцями, як по обличчю.
— Подольський, — сказала Ірина. — Федір Олексійович Подольський. Це мій дідусь.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Очень трогательный до слёз рассказ, связь поколений, память, человеческая доброта! Спасибо!
Как много гадости в людях, а хорошего - все меньше
Спасибо.