Життя без прикрасПеред очима все розпливалося. Він пам’ятав, як охоронець привів Марину Вєтрову, як медсестри квапливо перемовлялися, як за дверима знявся напружений рух. Потім він повільно повернувся до себе в кабінет, ніби ноги самі несли його туди.
На столі в лікарів лежала його єдина племінниця. Він робив для неї все, що міг: домігся переведення ближче, стежив, щоб покарання не стало тяжчим, ніж необхідно, намагався тримати її під наглядом. Але більше він не міг нічого. Вона порушила закон, і, як би сильно він її не любив, він розумів: скасувати це неможливо.
«Проклятий стелаж, — думав він, сидячи за столом і стискаючи долоні до болю. — Навіщо Аліні знадобилося туди лізти? Чому саме вона?»
Понад годину лікарі боролися за дівчину. І все ж витягли.
Марину після здавання крові залишили в лікарняній палаті. Їй потрібен був нагляд. Як донорові їй дали ситнішу вечерю й маленьку плитку дешевого шоколаду.
Вона лежала на вузькому ліжку й дивилася в стелю. Тіло було слабке, голова важка, а думки знову тягли її туди, куди вона давно намагалася не повертатися.
«Ну що, Антоне? Не вийшло в тебе стати відданим чоловіком? А ж та аварія теж сталася в холодну пору. Яка зла насмішка. Ти обіцяв прожити зі мною до старості, казав, що ми навіть підемо з життя в один день. А сам утік першим, щойно злякався».
Із сусіднього приміщення долинали приглушені голоси медиків.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.