Наречена запросила ворожку на весілля заради жарту, але та підійшла до свекрухи й указала на неї

— Ви й справді багато бачите. Я знаю про його другу сім’ю. Мабуть, інакше й бути не могло: дітей у мене бути не може, а він завжди хотів спадкоємця.

Серед охочих поворожити виявився й імпозантний чоловік. Про себе він говорив відверто.

— Не сподівалися, що й чоловіки вірять ворожкам? Я прийшов, бо самотність уже набридла. З жінками зустрічався, але до весілля жодного разу не дійшло. А мені потрібна сім’я, хочу дітей. Роки минають, і все марно.

У його зізнанні Марина вловила дивний зв’язок із почутим раніше. Знову йшлося про сім’ю та дитину. Наступна розповідь зробила цей збіг іще тривожнішим. Перед нею сиділа вродлива жінка середніх років і говорила довірливо, не приховуючи власної помилки.

— Був у мене чоловік. Ми добре жили, душа в душу, поки я не закохалася в іншого. Той був гарний, багатий, успішний. Тільки стосунки в нас ніяк не складалися: грався зі мною, як кішка з мишкою. То подарунками засипле, то зникне на кілька тижнів. Я вирішила, що він не хоче зближуватися із заміжньою жінкою. Порядним його вважала. Прийшла додому й зізналася чоловікові, що без іншого жити не можу. Чоловік сперечатися не став, відпустив, погодився на розлучення. А потім з’ясувалося: мій красень розважався. Йому цікаво було, чи піддамся я на залицяння. Серйозні плани в нього були зовсім з іншою. Вони невдовзі одружилися, тепер двох дітей виховують. Я залишилася біля розбитого корита. Тоді наче полуда з очей спала — назад повернула, спробувала чоловіка повернути. Наш син саме в перший клас пішов. Ми з колишнім навіть знову разом пожили, але розбиту чашку нашої любові так і не склеїли. Знову розійшлися. Відтоді обоє самі. І він намагався з кимось стосунки завести, і я, а нічого не виходить.

Марина болісно скривилася. Поки жінка розповідала, звичний дзвін у її голові перетворився на сполох. Перед очима знову постала весільна сукня Світлани: на подолі збоку темніла брудна пляма. Усім єством ворожка відчувала, що розгадка була тут, серед учасників цього застілля.

Відвідувачів меншало, і нарешті потік вичерпався. Тут до кімнати влетіла захекана Світлана.

— Марино, не подумай, що я ненормальна. Дуже тебе прошу: залишся зі мною до кінця весілля. Щось мене тривожить, на душі коти шкребуть, а чому — зрозуміти не можу.

Ще кілька годин у ресторані аж ніяк не входили в плани Марини. Вона вже збиралася відмовити, та подивилася на наречену: в її очах було стільки зворушливого благання, що ворожка, зітхнувши, погодилася.

Зраділа Світлана відразу потягла її до столів, не бажаючи слухати заперечення.

— Посаджу тебе з особливими татовими гостями. Він багато років із ними працював. Ось познайомишся й зрозумієш, які вони дивовижні люди.

Марина більше не пручалася. До того ж вона встигла дуже зголодніти. Столи в залі стояли групами, і Світлана попрямувала до найдальшого смачного острівця — під білосніжною скатертиною, з безліччю страв.

Дорогою Марині здалося, що чийсь недобрий погляд свердлить їй спину, точнісінько як свердлик. Вона різко озирнулася. Та позаду них були лише ошатні гості: одні розмовляли, інші танцювали, хтось сміявся. Тамада гучно кликала всіх узяти участь у черговому веселому конкурсі. Нічого підозрілого Марина не помітила.

А біля столу вона сповільнила крок, вражена вже не поглядом, а чужою мовою. Їй здалося, що в спокійній, трохи неквапливій розмові вона розуміє окремі слова й уловлює загальний зміст. Смагляві гості були незвично вдягнені; на жінках виблискувало безліч прикрас із коштовним камінням. Світлана помітила розгубленість Марини й поспішила пояснити.

— Це татові колеги з Індії. Він там працював у дипломатичному корпусі. Гостинна країна! Усе моє дитинство та юність минули на півночі Індії. Я досить добре розмовляю гінді.

— Гінді? — Марина насилу повторила незнайоме слово. — А що це?

— Одна з індоарійських мов. Багато індійців її розуміють. Ходімо, я вас познайомлю.