Наречена запросила ворожку на весілля заради жарту, але та підійшла до свекрухи й указала на неї

Згадалася тоненька книжка про циган, знайдена тут, у домі загиблого чоловіка. Зарубіжний автор наполегливо доводив, що перші циганські громади виникли на півночі Індії й уже звідти розійшлися світом. Намагався він пояснити й містичний ореол, яким постійно оточували цей народ.

Розгадку вчений убачав у дарованому Богом умінні бути чудовими психологами. За зовнішністю, поведінкою, жестами цигани, як він вважав, здатні визначити, як учинить людина. Ворожіння й передбачення пов’язувалося з тонким відчуттям чужої душі — ніби з неї можна прочитати всі відомості про її власника.

У двері постукали. Свекор, який прийшов, сказав:

— Марино, виходь до спільної зали. Мені треба з тобою поговорити.

Вона здивувалася. У родині чоловіка з нею поводилися так, наче вона була якщо не порожнім місцем, то чужорідним елементом, який доводиться терпіти. Ввічливість залишалася холодною: ні співчуття, ні тепла. І раптом сам Степан захотів дати їй аудієнцію.

Тут немов прийшла підказка: її стороняться не тому, що вважають чужою. Вони бояться. Навіть у своїй кімнаті Марина відчувала холод тваринного страху свекра перед її даром. Вона поспішила до величезної зали, де родина зазвичай збиралася на свята.

— В Артема великі неприємності, — без передмов почав Степан. — Сам барон підозрює його в шахрайстві. Готують труну, щоб він у ній поклявся.

Марина оторопіла. За свої дев’ятнадцять років вона лише двічі була присутня на цьому страшному й дивному обряді. До нього вдавалися рідко, зазвичай вистачало клятви на іконі. Якщо ж підозрюваного клали в труну, він мав із цього тісного полону відповідати на звинувачення. Родичі оточували його й слухали кожне слово. Існувало повір’я: людина, яка збрехала, не зізналася чесно у своєму гріху, невдовзі після ритуалу помре.

Що ж накоїв старший син Степана, якщо для нього обрали таку перевірку? Марина бачила, що свекор не хоче посвячувати її в подробиці, але іншого виходу, вочевидь, у нього не залишилося.

— Одразу два звинувачення, — продовжив він. — Завтра перевірятимуть. Перше: приховав від своїх великі гроші й коштовності, сховав. Друге: відніс їх іншій жінці, обдурив табір. Усім відомо, що від тебе нічого не приховати. Поговори з моїм старшим сином сьогодні ввечері, заздалегідь зазирни йому в душу. Хочу знати правду. Якщо винний — зречуся.

Марина вислухала його мовчки. Звинувачення були серйозні, а їй не хотілося ні брати участь у середньовічному обряді, ні зустрічатися із сином стривоженого свекра. Однак відмовитися вона не могла. Кивнула, погоджуючись зробити все, що в її силах.

Решта дня минула в клопотах. До весілля залишалося трохи менше двох діб, а таке торжество в таборі потребувало великих приготувань: навіть кількість гостей за столом заздалегідь угадати не вдавалося. Розгляд справи Артема припав зовсім недоречно. У домі ставало дедалі напруженіше.

Він повернувся невідомо звідки аж під ніч. Степан негайно покликав Марину й випровадив із пишно, багато обставленої зали всіх цікавих. Потім зиркнув на невістку й теж пішов, залишивши їх удвох.

Марина підвела очі на Артема. Серед своїх він славився неабияким красенем. Одружений був давно, але Інною майже не цікавився. У їхніх кімнатах лад, діти ситі й задоволені — свій чоловічий обов’язок він вважав виконаним. Дружина у свої двадцять вісім років здавалася йому старою. За одинадцять років спільного життя сердечні стосунки, на його погляд, поступилися місцем нудним обов’язкам.

— Ну що, невісточко, вирішила в моїй душі покопирсатися? — запитав він із чарівною усмішкою.

Завтрашня присяга в труні начебто анітрохи його не тривожила. Марина взяла його руку — зухвалість за циганськими поняттями, але Артем не заперечував. Він знав, що вдову брата в родині цінують за вміння ворожити. Вона провела пальцем по лініях його лівої долоні, ще раз уважно подивилася йому в очі й заговорила вагомо:

— Даремно ризикуєш заради цієї жінки. Любові в неї до тебе немає, сама жадібність. Ти дарував їй дорогі подарунки, водив у ресторани, заради неї порушував циганські правила, а вона цього не оцінила. Бачу тебе між двома вогнищами: одне допалює твою пристрасну любов, друге — честь твого роду. Уже байдуже, правду скажеш у труні чи збрешеш. Жити тобі лишилося недовго. У тому самому дерев’яному ящику тебе й поховають.