Наречена виправдовувала тривожні дзвінки нареченому, але в день весілля незнайомка порадила їй зазирнути в його багажник

Він відвів очі до гостей, які скупчилися з телефонами, щоб зняти приїзд нареченої. До реєстрації залишалося пів години. Гості фотографувалися, вітали їх, вручали квіти.

Людмила Василівна, статечна мати Миколи, дивилася холодно й оцінювально. Обійнявши Наталію, вона трималася скуто, немов виконувала належний обов’язок замість того, щоб виявити материнську ніжність.

— От і дочекалися цього дня.

В її інтонації Наталія розрізнила полегшення й іще щось, для чого не змогла знайти назви.

Кортеж вишикувався для святкової поїздки центральними вулицями: після неї належало повернутися до палацу на церемонію. На перехресті машини зупинив світлофор. Біля вікна нареченої раптом з’явилася літня жінка з темною хусткою на плечах. Іще до першого слова від її пронизливого погляду Наталію пройняв озноб.

Водій спробував відігнати незнайомку; охорона дивилася на неї з обуренням. Жінка, не звертаючи на них уваги, підійшла впритул до лімузина й притиснула долоню до тонованого скла. Наталії варто було б замкнутися, не розмовляти з невідомою жінкою — розум підказував саме це. Але незрозумілий порив виявився сильнішим, і вона сама опустила вікно.

Зморшки вкривали обличчя старої, а в майже чорних очах була нелюдська ясність: здавалося, вони проникають до самого дна душі. Дрібний квітковий візерунок темнів на хустці, пов’язаній низько, майже поверх сивих пасом. Брязнули мідні браслети. Жінка простягнула руку до обличчя Наталії й зупинила її за пару сантиметрів, не торкаючись шкіри, ніби намацувала невидиме поле навколо нареченої.

— Не їдь туди, донечко. Фата на тобі чужа. Гірка доля йде за тобою, мов тінь за спиною.

Хрипкий, надтріснутий голос був сповнений такої непідробної тривоги, що Наталію наче виморозило зсередини.

— Пробачте… Про що ви говорите? — насилу вимовила вона; серце билося вже десь біля горла.

Водій попросив жінку відійти. Та навіть голови не повернула, наче він був порожнім місцем.

— Сон мені був, — продовжила ворожка. Її голос тремтів, ніби їй доводилося нести непосильну ношу. — Уже не першу ніч одне бачу: ти в білому, а навколо чорні круки. Усе кружляють, кричать — серце від їхнього крику розривається. І велика біда йде на тебе, мов грозова хмара. Не дає мені душа спокою, не можу я промовчати, повз пройти.

— Ви хто така й чого хочете? — зло й різко зажадав відповіді Микола.

Він сидів попереду, поруч із водієм, і тепер розвернувся всім тілом. За весь час їхніх стосунків Наталія вперше побачила в нього в очах щось схоже на тваринний страх. Стара подивилася на нього, і він відсахнувся, наче від удару.

— Помовч, соколе ясний, — сказала вона майже пошепки. Слова, хоч і тихі, звучали чітко, мов удар дзвона. — Очі ж бігають. Бачу, є тобі що ховати.

Літнє тепло не рятувало Наталію від крижаного ознобу. Вона намагалася опанувати себе: перед весіллями ж вистачає і божевільних, і жебраків, і шахраїв. Забобонну, вразливу наречену легко налякати, щоб отримати гроші. Наталія дістала із сумочки гаманець і простягнула купюри, але жінка відсахнулася, наче від розпеченої жарини.

— Не потрібні мені гроші! — У різкому голосі прозвучала майже образа. — Я не по це прийшла. Пожаліла твою душу, чисту, живу. Її ж згубити хочуть.

— Згубити?

Наталія сиділа в машині, проте їй здавалося, що земля тікає з-під ніг.

— Відкрий багажник машини нареченого. Там лежить правда, від якої ти тікаєш уже котрий місяць… — Ворожка не зводила з неї очей. — Сама собі зізнатися боїшся. Перевір, поки ще не пізно, поки не наділа обручку.

Микола розчахнув дверцята й різко вийшов. На обличчі проступили червоні плями.

— Забирайся звідси, психічко! — закричав він з істеричним надривом, невластивим зазвичай стриманому, ґречному Миколі. — Нічого вже не боїтеся! У такий день до людей чіпляєтеся!

На крик обернулися гості в сусідніх машинах. Позаду сигналили водії, вимагаючи звільнити перехрестя. Стара залишалася на місці, дивлячись просто на Наталію, наче їх обох накрив невидимий купол і весь інший світ опинився зовні.

— Чорна смерть кружляє над тобою, донечко, — прошепотіла вона. — Не моя смерть, навіть не твоя. Чужа смерть поруч ходить. Біду тягне за собою. Відкрий багажник, Богом тебе благаю, відкрий…