Костянтин підвів голову.
— Якщо гнати, до Липовезька сорок хвилин. А він пожене.
Тетяна схопила телефон зі столу й набрала незнайомий номер із Ніниного повідомлення. Тяглися гудки: п’ятий, шостий, сьомий.
— Алло? — відповів молодий жіночий голос, наляканий, зовсім не Нінин.
— Тетяна Ковтун говорить. Ви в «Теплому дворі» прибиральницею працюєте? Повідомлення від Ніни Федорівни надійшло мені з вашого номера.
— Я, — зашепотіла жінка. — Ой, матінко… Ви вже не кажіть нікому. Попросила вона, я дала. А сталося що?
— Де вона тепер, не знаєте?
— Удень додому подалася, таксі викликала. Речі хотіла зібрати й до сестри в інше місто поїхати. У неї сьогодні потяг, об пів на дванадцяту ночі. А що таке?
Тетяна подивилася на настінний годинник: 18:50.
— Отже, вона зараз удома?
— Мабуть, сама, збирається. Хазяїн іще заїжджав недавно, години дві тому. Віктор Георгійович. Усе випитував, хто кому телефон давав, чи не помітили. Я сказала — не бачила нічого. Дівчино, я ж злякалася, справді!
— Ваш телефон він брав, дивився?
Після паузи жінка прошепотіла:
— Брав. Подивився, повернув мовчки.
Тетяна опустила руку з телефоном.
— Іще вдень знав. І коли сюди їхав, уже все знав. Тільки перевіряв, скаже Костянтин чи промовчить.
Костянтин підвівся з підлоги.
— Ключі мої де?
— На твоїй машині не вибратися колією, — сказала Галина Степанівна. — Підпер він тебе, бачив? Бампер до бампера поставив, а їдучи, всю дорогу розвернув.
— Як же тоді?
— У Григорія фургон є, — відповіла вона, уже натягуючи кожух. — Старенький, зате сніг йому ні до чого. З осені не заводив, а зараз заведе. Для такого діла заведе.
Хустку вона зняла з гачка й пов’язала по-молодому, вузлом ззаду, не насуваючи на брови, як уранці. Навіщось узяла обручку, сунула в кишеню кожуха. Костянтин дивився на неї.
— Мамо, ти куди?
Цього разу слово далося йому легко, саме вихопилося. Вдруге за все життя.
Галина Степанівна застебнула останній ґудзик.
— Із того дому в Липовезьку тридцять один рік тому жінка снігом тікала. Ніхто слідом не поквапився, ніхто не допоміг їй, дверей не відчинив. Сьогодні інша побіжить. Тільки ми тепер устигнемо.
Вона простягнула руку до підвіконня. Під маленьким жовтим паперовим абажуром іще світилася лампа. Вперше за тридцять один рік Галина Степанівна повернула вимикач.
Нічник згас.
— Ходімо, — сказала Галина Степанівна. — До поїзда близько чотирьох годин сорока хвилин. До Липовезька — сорок хвилин, а він уже дві години знає.
Григоріїв фургон вдалося завести з третьої спроби: він чхнув, прокашлявся сизим димом і затрусився, мов старий собака після купання. За кермом, у шапці з відстовбурченим вухом, Григорій Якович крізь зуби лаяв і машину, і мороз, і себе.
Костянтин вмостився поруч із водієм. Жінки залізли в холодний залізний кузов, на лавку поверх старої мішковини. На забинтовані Танині ноги Галина Степанівна взула свої валянки, зверху закутала її кожухом.
— Тримайтеся, баби! — гукнув Григорій. — Навпростець полем підемо. Колію зіпсували, то я цілиною проведу, знаю як.
Фургон рвонув полем. Купини підкидали його, жбурляли з боку в бік, перехиляли. Однією рукою Галина Степанівна вчепилася в поручень, другою притримувала Таню.
Костянтин набрав сто дванадцять. Говорив чітко, уривчасто, як говорять, коли лік іде на секунди:
— Липовезьк, вулиця Зернова, будинок чотири. Там перебуває Ковтун Ніна Федорівна, їй погрожує чоловік. Ні, він іще не напав. Зараз він їде до неї. Я син. Так, син цієї людини, її чоловіка. Він раніше вже ламав їй ребра. Так, це записано в травмпункті, запис є. Вона повідомила, що заява була неправдивою. Він дізнався, що це вона розповіла, і тепер прямує додому, до неї. Будь ласка, покваптеся. Будь ласка, пришліть когось швидше!
Завершивши дзвінок, він дивився вперед, на темну дорогу, вихоплену єдиною фарою.
— Наряд обіцяли вислати. Сказали чекати.
— Без нас почекають, — відповів Григорій і додав газу.
У маленькому задньому віконці віддалялося Верболужжя. Галина Степанівна дивилася на свій темний дім: вогника у вікні більше не було. За тридцять один рік вона вперше виїжджала із села вночі й уперше прямувала до Липовезька.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку
Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️