— Себе я обрала, так, — відповіла Галина Степанівна. — Було це тридцять один рік тому. І всі ці тридцять один рік щоночі плачу за той вибір біля нічника. — Підійшовши до столу, вона підняла обручку й ненадовго залишила її на розкритій долоні. — Тепер я обираю його. — Вона кивнула на Костянтина. — І її. Знаю, запізнилася. Тільки тікати більше не стану. Це мій дім, чуєш? А ти в мене гість.
Віктор Георгійович подивився на неї й усміхнувся.
— Гість, кажеш? Гаразд. Отже, гість побалакає з господинею без сторонніх, по-сімейному. Костянтине, відведи Тетяну на ґанок, повітрям подихає. І біля дверей побудь.
Костянтин залишився на місці.
— Костянтине, — м’яко повторив батько, — постій біля дверей.
Обидві жінки дивилися на нього. Надворі гуркотів залишений на холостому ходу джип; у кухні виразно було чути цокання годинника й тріск поліна в печі. Костянтин повільно ступив до виходу. Потім зробив іще крок.
У Галини Степанівни всередині все обірвалося. Двадцять сім років, двадцять сім років його вчили. Рижик, бочка за гаражем… За вечір такого з корінням не вирвеш. Їй це добре відомо: сама тридцять років викорчовувала страх, а в темряві досі заснути не могла.
Дійшовши до дверей, Костянтин повернув ручку й розчинив їх навстіж.
Разом із морозом у кухню влетіли собачий гавкіт і біла пара. Він притримував двері рукою, тільки тепер стояв до батька обличчям — біля лазні було навпаки.
— Ні, тату.
Батько подивився на нього.
— Двері зачини.
— Ні.
— Костянтине, зачини. Холодно.
— Нехай. — Голос Костянтина тремтів, але погляду він не відвів. — Нехай чують. Нехай бачать. Із мамою хочеш поговорити — говори так, при відчинених дверях. При мені, при Тетяні, при Григорієві Яковичу. Більше, тату, я біля дверей стояти не стану. Жодного разу.
Наче почувши своє ім’я, на ґанку з’явився Григорій Якович: бушлат, шапка із задертим вухом. Стару двостволку з тріснутим, обмотаним ізоляційною стрічкою прикладом він тримав, як палицю, опустивши стволи. Позаду, біля сходинок, стояли всі три собаки. Тепер вони мовчки дивилися в кухню.
— Галю, все в тебе гаразд? — запитав Григорій так, що чуло все село. — Я ж глухий, а ніби хтось тут голосно розмовляв.
Погляд Віктора Георгійовича ковзнув по рушниці, собаках, Григорієві, затримався на синові біля розчинених дверей, на Тетяні, на колишній дружині з обручкою. Галина Степанівна бачила знайомий підрахунок: свідки, чужа сила, борги. Він завжди так рахував. І тридцять один рік тому в передпокої, коли вона лежала на підлозі, теж підрахував, що ніхто не бачить, і вдарив знову.
Тепер дивилися всі.
— Ну добре. Ще побачимо, — промовив Віктор Георгійович, застібаючи пальто, повільно перебираючи ґудзики. — Галю, тобі відомо: усе, що моє, я завжди забираю назад.
Проходячи повз Костянтина, він на секунду зупинився майже впритул.
— Більше ти мені не син.
— Сином я тобі й раніше не був, — озвався Костянтин. — Я був дверима.
Собаки дали Вікторові Георгійовичу спуститися, розступилися й провели до хвіртки, весь час тримаючись поруч. Він сів за кермо. З ревом джип подався назад, розвернувся, розривши колесами сніг до землі, й рушив до траси. Червоні вогні ще довго було видно крізь дерева.
Костянтин зачинив двері, прихилився до них спиною й сповз на підлогу. Обійняв коліна.
— Я відчинив, — сказав він собі, не решті. — Я відчинив.
Тетяна підійшла й присіла біля нього. Від болю в ногах скривилася, але не промовила жодного слова — поклала долоню йому на плече.
Григорій Якович залишався надворі. Ніяково кашлянувши, він притулив двостволку до стіни.
— Дружка тобі на ніч біля ґанку залишу, Галю. Злий пес, як щось станеться — збудить.
— Дякую, Григорію.
— І рушниця нехай тут побуде. Набоїв же немає. Тільки йому про це невідомо.
Він пішов, важко вминаючи сніг. Галина Степанівна засунула засув, постояла біля дверей, потім повернулася до столу й поклала обручку. Руки не тремтіли. Після тридцяти одного року тремтіння — перестали.
— Він же зараз їде до Ніни, — несподівано заговорила Тетяна.
Галина Степанівна обернулася.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку
Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️