Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 14 з 18

— Себе я обрала, так, — відповіла Галина Степанівна. — Було це тридцять один рік тому. І всі ці тридцять один рік щоночі плачу за той вибір біля нічника. — Підійшовши до столу, вона підняла обручку й ненадовго залишила її на розкритій долоні. — Тепер я обираю його. — Вона кивнула на Костянтина. — І її. Знаю, запізнилася. Тільки тікати більше не стану. Це мій дім, чуєш? А ти в мене гість.

Віктор Георгійович подивився на неї й усміхнувся.

— Гість, кажеш? Гаразд. Отже, гість побалакає з господинею без сторонніх, по-сімейному. Костянтине, відведи Тетяну на ґанок, повітрям подихає. І біля дверей побудь.

Костянтин залишився на місці.

— Костянтине, — м’яко повторив батько, — постій біля дверей.

Обидві жінки дивилися на нього. Надворі гуркотів залишений на холостому ходу джип; у кухні виразно було чути цокання годинника й тріск поліна в печі. Костянтин повільно ступив до виходу. Потім зробив іще крок.

У Галини Степанівни всередині все обірвалося. Двадцять сім років, двадцять сім років його вчили. Рижик, бочка за гаражем… За вечір такого з корінням не вирвеш. Їй це добре відомо: сама тридцять років викорчовувала страх, а в темряві досі заснути не могла.

Дійшовши до дверей, Костянтин повернув ручку й розчинив їх навстіж.

Разом із морозом у кухню влетіли собачий гавкіт і біла пара. Він притримував двері рукою, тільки тепер стояв до батька обличчям — біля лазні було навпаки.

— Ні, тату.

Батько подивився на нього.

— Двері зачини.

— Ні.

— Костянтине, зачини. Холодно.

— Нехай. — Голос Костянтина тремтів, але погляду він не відвів. — Нехай чують. Нехай бачать. Із мамою хочеш поговорити — говори так, при відчинених дверях. При мені, при Тетяні, при Григорієві Яковичу. Більше, тату, я біля дверей стояти не стану. Жодного разу.

Наче почувши своє ім’я, на ґанку з’явився Григорій Якович: бушлат, шапка із задертим вухом. Стару двостволку з тріснутим, обмотаним ізоляційною стрічкою прикладом він тримав, як палицю, опустивши стволи. Позаду, біля сходинок, стояли всі три собаки. Тепер вони мовчки дивилися в кухню.

— Галю, все в тебе гаразд? — запитав Григорій так, що чуло все село. — Я ж глухий, а ніби хтось тут голосно розмовляв.

Погляд Віктора Георгійовича ковзнув по рушниці, собаках, Григорієві, затримався на синові біля розчинених дверей, на Тетяні, на колишній дружині з обручкою. Галина Степанівна бачила знайомий підрахунок: свідки, чужа сила, борги. Він завжди так рахував. І тридцять один рік тому в передпокої, коли вона лежала на підлозі, теж підрахував, що ніхто не бачить, і вдарив знову.

Тепер дивилися всі.

— Ну добре. Ще побачимо, — промовив Віктор Георгійович, застібаючи пальто, повільно перебираючи ґудзики. — Галю, тобі відомо: усе, що моє, я завжди забираю назад.

Проходячи повз Костянтина, він на секунду зупинився майже впритул.

— Більше ти мені не син.

— Сином я тобі й раніше не був, — озвався Костянтин. — Я був дверима.

Собаки дали Вікторові Георгійовичу спуститися, розступилися й провели до хвіртки, весь час тримаючись поруч. Він сів за кермо. З ревом джип подався назад, розвернувся, розривши колесами сніг до землі, й рушив до траси. Червоні вогні ще довго було видно крізь дерева.

Костянтин зачинив двері, прихилився до них спиною й сповз на підлогу. Обійняв коліна.

— Я відчинив, — сказав він собі, не решті. — Я відчинив.

Тетяна підійшла й присіла біля нього. Від болю в ногах скривилася, але не промовила жодного слова — поклала долоню йому на плече.

Григорій Якович залишався надворі. Ніяково кашлянувши, він притулив двостволку до стіни.

— Дружка тобі на ніч біля ґанку залишу, Галю. Злий пес, як щось станеться — збудить.

— Дякую, Григорію.

— І рушниця нехай тут побуде. Набоїв же немає. Тільки йому про це невідомо.

Він пішов, важко вминаючи сніг. Галина Степанівна засунула засув, постояла біля дверей, потім повернулася до столу й поклала обручку. Руки не тремтіли. Після тридцяти одного року тремтіння — перестали.

— Він же зараз їде до Ніни, — несподівано заговорила Тетяна.

Галина Степанівна обернулася.

— Зрозумів же, що вона розповіла. Ви бачили, яке обличчя в нього стало, коли Костянтин сказав про бардачок? — Тетяна підвелася, тримаючись за чоловіка; ноги підкошувалися. — Зараз їде до неї додому. Там нікого, крім неї…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Мар'янаУкраїна

Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку

ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики