Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 12 з 18

Він довго мовчав. Від печі Таня переводила погляд з одного на іншу.

— Пічку пам’ятаю. Теплу. Вранці казав вам. І запах трави, тільки інший. Якийсь холодний.

— М’яти.

Костянтин здригнувся.

— Так, м’яти. Звідки ви… Ще… — Він раптом почервонів, як хлопчик, відвів очі до вікна. — Дурниця це. Нікому не розповідав, навіть Тані.

— Розкажи.

— Колискова. Усе життя її пам’ятаю, хоча слів майже не лишилося — мелодія й кілька слів. Малим, коли не спалося, залазив під ковдру й співав собі. Тихенько, від батька ховався: він не любив мого співу. Потім виріс, став шукати. В інтернеті, у бібліотеках, у бабусь на базарі питав. Думав, народна. Ніхто не знає. Ні в кого її немає, ніде. Ніби наснилася мені.

— Заспівай.

— Не співаю я.

— Костю, заспівай хоч трохи.

Помовчавши, він опустив очі додолу. Почав майже пошепки, збиваючись; хрипкуватий, зірваний голос ледь звучав:

— Сірий котик на вікні… стереже, стереже Костин сон… — Він зупинився. — Більше не пам’ятаю. Там про нічник було. Чи про свічку.

Навіть піч перестала потріскувати. Біля печі Таня затулила рота долонею.

Галина Степанівна заплющила очі. Низьким, тихим, надтріснутим голосом, яким усі тридцять один рік співала лише травам, що збирала, та нічнику безсонними ночами, вона доспівала:

— На віконці сірий кіт Костин сон береже. У пітьмі нічник сіяє, нікого не пропускає. Засинай, малюк рідненький. Тут я, мама, поруч із тобою. Тільки зірочки з нами вночі, вранці всі прийдуть.

Розплющивши очі, вона побачила, що Костянтин сидить нерухомо й дивиться на неї. Сльози котилися по його обличчю, а він не витирав їх — наче навіть не відчував.

— Ти її не знайшов, бо я сама склала. Для тебе. У пів року в тебе зуби різалися, ти ночами кричав. Колишу тебе, співаю, а слів немає — от і вигадала. Нічник тоді поставила, щоб темрява тебе не лякала. Я сама її боюся. Відтоді його й бережу, засвічую.

Її погляд звернувся до підвіконня: там світився маленький нічник під жовтим паперовим абажуром.

— Вранці твій батько пригадав нічник — так і впізнав мене, — вела далі Галина Степанівна. — Обличчя не впізнав, а нічник пригадав.

Костянтин повільно встав, постояв і знову опустився на лаву, ніби не міг вирішити, що йому робити з власним тілом.

— Мамо…

Слово прозвучало незвично, незграбно, немов чуже. Він раніше нікого так не називав, не вмів його вимовляти.

Через тридцять один рік Галина Степанівна простягнула руку й торкнулася світлого волосся сина. Свого волосся.

— Я жива, Костю. Я пішла й назад не повернулася. Це гірше. Знаю, що гірше.

За вікном знову заходилися собаки Григорія. Денний гавкіт змінився коротким, злим, із хрипотою — так вони зустрічали лише одну машину. Таня метнулася до вікна, відсунула фіранку й відсахнулася: колією їхав чорний джип, сліплячи дальнім світлом навіть крізь скло.

Він підкотив до хвіртки й притулився до сірої машини Костянтина впритул, бампер до бампера, немов навмисне перекривав їй дорогу. Фари лишилися горіти. Кухню залило світлом, як серед дня, але це світло було мертвим, білим, лікарняним.

— Машину мою він бачить, — сказав Костянтин. Він уже підвівся й витирав обличчя рукавом. — Отже, знає, що я тут.

— Таню, йди за піч, — звеліла Галина Степанівна.

— Ні.

— Дівонько, сховайся.

— Не буду. — Таня вхопилася за стільницю. — Один раз я вже ховалася, годі. Йому все одно відомо, де я. Який сенс?

Глянувши на Таню, Галина Степанівна облишила суперечку.

Грюкнули дверцята. Віктор Георгійович попрямував до ґанку, не пришвидшуючи кроку. Фари світили йому в спину, і довге пальто, сива голова, сховані в кишені руки складалися в силует, немов вирізаний із чорного паперу. Собаки гавкали до хрипоти з-за паркану, не наважуючись наблизитися до нього. Чули.

На ґанку він тричі рівно стукнув кісточками пальців — так заходять до начальства, заздалегідь знаючи, що головний тут ти сам. Галина Степанівна відчинила двері.

— Добрий вечір, Галю. Впустиш? — Згоди він не дочекався: переступив поріг, схилив голову під одвірком і пройшов на кухню.

Син стояв біля лави. Коло столу, у чужій фланелевій сорочці, з перев’язаними ногами, була Таня. Віктор Георгійович оглянув обох без найменшого подиву…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Мар'янаУкраїна

Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку

ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики