— Віктор Георгійович, — сказала Таня. — Усю ніч писав. «Донечко, приїжджай, ми на тебе не сердимося». «Донечко, де ти?» Потім: «Тетяно, припини цей цирк». А це годину тому прийшло: «Заяву про крадіжку подано. Уранці по тебе приїдуть. Цього ще можна уникнути: повертайся сьогодні до півночі. Костянтин відвезе».
Таня подивилася на чоловіка.
— Відвезеш?
— Я про заяву не знав. Він сказав, сам розбереться.
— Ось він і розбирається.
— Таню, конверта я не брав. Ти теж не брала, я знаю. Ти не могла взяти.
— А хто тоді?
Костянтин не відповів. Таня провела пальцем по екрану й застигла.
— Ще повідомлення. З незнайомого номера.
Вона наблизила телефон до обличчя, прочитала двічі й мовчки передала Галині Степанівні. Та наділа окуляри. Повідомлення без підпису й смайликів прийшло о сьомій ранку: «Таню, це Ніна. Телефон дала прибиральниця в кафе. Конверт він сам сховав у бардачок своєї машини, я бачила з вікна о другій ночі. Не повертайся. Пробач, що раніше тебе не попередила. Видали це повідомлення».
— Бардачок… — повторила Галина Степанівна. — Шухлядка в машині, попереду?
— Перед пасажиром, — глухо відповів Костянтин. — У нього там документи й травматичний пістолет. Відчиняти нікому не дозволяє. Мені теж.
— Виходить, там і гроші, якщо вона правду написала, — сказала Таня. — Та вона правду написала. Уночі вона мені шию показала, Костю. Їй я вірю.
Костянтин забрав телефон у Галини Степанівни. Довго вдивлявся в повідомлення, потім поклав його на стіл екраном донизу, немов той обпікав руки.
— Якщо батько дізнається, що вона нам написала…
Закінчувати не знадобилося. Усі троє розуміли, чим це загрожує Ніні.
— Якщо ти не скажеш, він не дізнається, — відповіла Галина Степанівна.
Костянтин уважно дивився на неї. Так само довго він дивився вранці біля печі, почувши її ненавмисне «синку».
— Ви мені все-таки не відповіли. Звідки знаєте мою матір? Сьогодні біля хвіртки батько зблід. Я за все життя його таким не бачив. Він вам щось казав, я з машини спостерігав. Знаю, як він стоїть, коли погрожує.
Галина Степанівна мовчала.
— Про вас він сказав, що ви божевільна, людей труїте, — вів далі Костянтин. — А ви Тані ноги лікували, прихистили її тут. Від нас. Отже, розуміли, від кого ховаєте. Ви його знаєте. Звідки?
— Я його дружина.
Вона промовила це так буденно, як могла б сказати, що лікує травами чи господарює в цьому домі. І бачила: він не зрозумів.
— Чия?
— Віктора Георгійовича. Перша.
Костянтин повільно повернувся до Тані. Та кивнула.
— Не може бути. Мати померла. Перша дружина батька померла в 1995 році, від запалення легень. У батька свідоцтво є…
Він урвав себе. Галина Степанівна бачила, як він намагається пригадати й не може.
— Ти сам свідоцтво про смерть бачив?
Відповіді не було.
— А на могилі хоч раз був?
— Батько казав, її поховали далеко, у рідному селі. Туди дороги вже немає, усе покинуте. Він сам туди більше не може їздити, йому тяжко.
— Фотографії її бачив?
— Одну. — Костянтин потер чоло. — Весільну. Батько в столі тримає, замикає. Світловолоса жінка в сукні, рукою притримує фату, а обличчя майже не розгледіти. Коли мені було десять, показав: «Твоя мати, Галя. Хороша була». Потім сховав. Більше не діставав.
— У вересні 1991 року знімали. На сходах загсу так дуло, що фату з голови зривало. Фотограф був Тесля. З похмілля, рука тремтіла — от обличчя й розмазав.
Він не кліпав, дивлячись на неї.
— Вам будь-хто міг це розповісти. — Голос став жорстким, але під цією жорсткістю вона чула тремтіння. — Може, ви з нею дружили. Були подругою, сестрою. Батько міг сказати.
— Міг.
— Зрозумійте, я не можу одразу повірити. Мені тридцять чотири роки, з них тридцять один рік торочили, що її немає. На Новий рік незмінно випивали, поминаючи її. А тепер ви…
— Розумію.
— То як же мені дізнатися?
Галина Степанівна підійшла до лави й сіла поруч, залишивши між ними відстань витягнутої руки. Склала долоні на фартусі, на колінах.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку
Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️