Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Наречена тікала з весілля через засніжений ліс, а прихисток знайшла у травниці

Частина 11 з 18

— Віктор Георгійович, — сказала Таня. — Усю ніч писав. «Донечко, приїжджай, ми на тебе не сердимося». «Донечко, де ти?» Потім: «Тетяно, припини цей цирк». А це годину тому прийшло: «Заяву про крадіжку подано. Уранці по тебе приїдуть. Цього ще можна уникнути: повертайся сьогодні до півночі. Костянтин відвезе».

Таня подивилася на чоловіка.

— Відвезеш?

— Я про заяву не знав. Він сказав, сам розбереться.

— Ось він і розбирається.

— Таню, конверта я не брав. Ти теж не брала, я знаю. Ти не могла взяти.

— А хто тоді?

Костянтин не відповів. Таня провела пальцем по екрану й застигла.

— Ще повідомлення. З незнайомого номера.

Вона наблизила телефон до обличчя, прочитала двічі й мовчки передала Галині Степанівні. Та наділа окуляри. Повідомлення без підпису й смайликів прийшло о сьомій ранку: «Таню, це Ніна. Телефон дала прибиральниця в кафе. Конверт він сам сховав у бардачок своєї машини, я бачила з вікна о другій ночі. Не повертайся. Пробач, що раніше тебе не попередила. Видали це повідомлення».

— Бардачок… — повторила Галина Степанівна. — Шухлядка в машині, попереду?

— Перед пасажиром, — глухо відповів Костянтин. — У нього там документи й травматичний пістолет. Відчиняти нікому не дозволяє. Мені теж.

— Виходить, там і гроші, якщо вона правду написала, — сказала Таня. — Та вона правду написала. Уночі вона мені шию показала, Костю. Їй я вірю.

Костянтин забрав телефон у Галини Степанівни. Довго вдивлявся в повідомлення, потім поклав його на стіл екраном донизу, немов той обпікав руки.

— Якщо батько дізнається, що вона нам написала…

Закінчувати не знадобилося. Усі троє розуміли, чим це загрожує Ніні.

— Якщо ти не скажеш, він не дізнається, — відповіла Галина Степанівна.

Костянтин уважно дивився на неї. Так само довго він дивився вранці біля печі, почувши її ненавмисне «синку».

— Ви мені все-таки не відповіли. Звідки знаєте мою матір? Сьогодні біля хвіртки батько зблід. Я за все життя його таким не бачив. Він вам щось казав, я з машини спостерігав. Знаю, як він стоїть, коли погрожує.

Галина Степанівна мовчала.

— Про вас він сказав, що ви божевільна, людей труїте, — вів далі Костянтин. — А ви Тані ноги лікували, прихистили її тут. Від нас. Отже, розуміли, від кого ховаєте. Ви його знаєте. Звідки?

— Я його дружина.

Вона промовила це так буденно, як могла б сказати, що лікує травами чи господарює в цьому домі. І бачила: він не зрозумів.

— Чия?

— Віктора Георгійовича. Перша.

Костянтин повільно повернувся до Тані. Та кивнула.

— Не може бути. Мати померла. Перша дружина батька померла в 1995 році, від запалення легень. У батька свідоцтво є…

Він урвав себе. Галина Степанівна бачила, як він намагається пригадати й не може.

— Ти сам свідоцтво про смерть бачив?

Відповіді не було.

— А на могилі хоч раз був?

— Батько казав, її поховали далеко, у рідному селі. Туди дороги вже немає, усе покинуте. Він сам туди більше не може їздити, йому тяжко.

— Фотографії її бачив?

— Одну. — Костянтин потер чоло. — Весільну. Батько в столі тримає, замикає. Світловолоса жінка в сукні, рукою притримує фату, а обличчя майже не розгледіти. Коли мені було десять, показав: «Твоя мати, Галя. Хороша була». Потім сховав. Більше не діставав.

— У вересні 1991 року знімали. На сходах загсу так дуло, що фату з голови зривало. Фотограф був Тесля. З похмілля, рука тремтіла — от обличчя й розмазав.

Він не кліпав, дивлячись на неї.

— Вам будь-хто міг це розповісти. — Голос став жорстким, але під цією жорсткістю вона чула тремтіння. — Може, ви з нею дружили. Були подругою, сестрою. Батько міг сказати.

— Міг.

— Зрозумійте, я не можу одразу повірити. Мені тридцять чотири роки, з них тридцять один рік торочили, що її немає. На Новий рік незмінно випивали, поминаючи її. А тепер ви…

— Розумію.

— То як же мені дізнатися?

Галина Степанівна підійшла до лави й сіла поруч, залишивши між ними відстань витягнутої руки. Склала долоні на фартусі, на колінах.

— До трьох років пам’ятаєш щось? Хоча б щось одне?…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Мар'янаУкраїна

Треба давати 2 шанс в житті так я в цій історії троха себе бачу бо запас даю шанс свому чоловіку

ГалинаУкраїна

Щиро дякую за дуже цікаву життєву історію і за хороше закінчення. Миру всім і добра, злагоди і любові.❤️

Усі обговорення

Ще з рубрики «Весілля»

Усі історії рубрики