Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Напередодні ювілею Даша захистила спадщину від переказів, а вранці чоловік і свекруха приїхали з планом купівлі будинку

Частина 16 з 21

— Усі ми погарячкували, я розумію, — почала вона нарешті. — Годинники поверну, хоч завтра. Ті викуплю, решту віддам. Але й ти мене зрозумій: через тебе шістсот тисяч пропало, Деня кредит виплачує. У мене серце, тиск, уночі очей не склеплю. До поліції викликають, наче якусь злочинницю. Моральна шкода ж. Ти розумієш, про що я?

— Розумію.

— Тоді забираєш заяви, і з поліції, і з суду. Нам переказуєш три мільйони за все пережите. Ми віддаємо колекцію, Деня відкликає позов. Тобі залишається вісім мільйонів сімсот тисяч, нам три мільйони. Мирно розійдемося, як сім’я, ніхто до в’язниці не потрапить.

Дарія дивилася на неї. Схоже, свекруха щиро вважала справедливим забрати чужу річ, а потім продати господині. За її ж гроші.

— Отже, власні годинники я маю у вас купити? За три мільйони?

— Я тобі пропоную сімейний мир! — підвищила голос Лариса Олегівна.

— Така пропозиція має іншу назву. І свідок її чув. — Дарія вказала на Микиту; той підняв чашку на знак привітання. — Платити я не буду. Годинники мені поверне поліція, спадщина залишиться в мене. А шістсот тисяч ви втратили за власним рішенням: самі підписали договір, розраховуючи на чужі гроші.

Залишивши за каву двісті, вона вийшла. Позаду щось дзенькнуло — чи то ложка, чи то блюдце.

Через три дні, у неділю, на телефоні Дарії висвітився незнайомий номер. Телефонувала Поліна — сама.

— Даріє, це Поліна Фірсова, з автосалону. Не знаю, чи пам’ятаєте ви мене.

— Пам’ятаю.

Поліна помовчала.

— Будь ласка, давайте зустрінемося. Мені потрібно вам дещо показати. Я ж нічого не знала, чесне слово.

Для зустрічі вибрали маленьку кав’ярню через два будинки від контори Поповича. Поліна привела сина. Серйозний круглолиций хлопчик років п’яти, у куртці з каптуром, умостився з розмальовкою за сусіднім столиком. На ньому були червоні рукавиці з вишитими сніговиками; одна мала трохи новіший вигляд, ніж друга.

Навпроти Дарії Поліна м’яла в руках серветку. На корпоративі вона запам’яталася старшою, а зараз їй можна було дати років двадцять вісім. Під очима лежали тіні, нігті були обгризені.

— Минулого тижня Дениска викликали до поліції, просто з роботи, — почала вона. — У нас у салоні тільки про це й говорили. Я запитала, у чому річ. Він відповів: «Колишня дружина здуріла, тепер мститься мені, вигадує всіляке». Колишня? Цілий рік він розповідав, що ви давно розлучилися. Нібито живете окремо, у кожного своє життя, тільки папери ще не дооформили.

— Ми жили разом, — сказала Дарія. — До мого дня народження. Це було місяць тому.

Поліна замружилася.

— Потім я зрозуміла. Побачила в його телефоні ваші недавні фотографії — чийсь день народження, свічки… А щодо будинку… — Вона затнулася. — Він пояснював, що купує мама. Продасть квартиру, додасть заощадження, і туди переїдемо ми всі: він, я, Толька, його мати. Синові обіцяв окрему кімнату. Толька вже в садочку всім розповів, що в нього буде вікно на яблуню. Коли угода зірвалася, Дениско звинуватив вас. Сказав, ви в матері гроші вкрали. А мені звелів почекати, поки він усе владнає, якщо я його кохаю.

— І що було далі?

— Я залізла в його ноутбук. — Поліна підвела голову; у її погляді було щось водночас зле й сором’язливе. — Він залишив його в машині, коли забирав Тольку. Листування з матір’ю навіть не закрив. Я зняла все на телефон. Ось.

Вона поклала телефон на стіл і підсунула Дарії. Та почала читати. Літери то розпливалися перед очима, то знову ставали чіткими.

Дениско заспокоював матір: «Не хвилюйся, Дарія підпише. Вона м’яка, як її дід. Пошумить, але погодиться. Їй найважливіше, щоб ніхто не був невдоволений».

Лариса Олегівна запитувала: «А якщо не підпише?»

Відповідь сина була впевненою: «Підпише, я її знаю. У день народження влаштуємо сюрприз — перед людьми не відмовить. А не підпише, я вночі сам перекажу. Пароль я знаю».

Ще одне повідомлення було надіслане місяць тому: «Головне, мамо, будинок оформлюємо на тебе. Через рік розлучуся, і їй нічого не дістанеться. Господинею будеш ти. Кредит, який на її акаунт оформив, я погашу з її ж грошей. Вона й не дізнається».

Від останнього рядка Дарія довго не могла відірвати погляду. А в голові повторювалося інше: «М’яка, як її дід». Той самий дід, який у своїй майстерні все називав прямо. У дев’яності до нього заявилися бандити по відсотки — він виставив їх за двері, і більше вони не приходили…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

5

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Лариса ОлександрівнаУкраїна

Відчула страх,як можна жити з такими людьми які як хижаки хочуть чужих грошей.Рада що Дарія виграла суд і вся спадчина залишилась її.Дякую за розповідь

ВолодимирУкраїна

Насолоду від цікавої історії що щасливо і справедливо закінчилась

Надія.Україна

Гарна історія ,А головне повчальна .

ЛюдмилаУкраїна

Дуже повчальна історія

ЛюбовУкраїна

Згадала себе. Мене теж дурив чоловік, свекруха і її діти. Я виросла в сім'ї де довірою дорожили, де карали за брехню, крадіжку, наклеп. Я думала, що так було в усіх сім'ях. Про все дізналась після смерті чоловіка від уже дорослого сина. Він думав, що я знала і за те сердився, що я нічого не робила. Свекрухи половини дітей її не має. Після цієї розповіді я зрозуміла чому син вигнав всю родину чоловіка з двору на другий день після похорону. Я ще тоді насварила сина, що так не можна. Він до цих пір нічого не розповів, не хоче тривожити. Хоч з часом я сама стала догадуватись. Сумно.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Свекруха»

Усі історії рубрики