Дарія вперше за ранок змогла видихнути.
— Тепер час до поліції, — продовжив Попович. — Докази в тебе є. Якщо промовчиш, вони ж у суді й запитають: чому не заявляла, коли її обікрали? Отже, крадіжку вигадала.
За ринком стояла стара триповерхова будівля відділу поліції. У черговій частині пахло дешевою кавою та вогким одягом. Капітан за склом — років п’ятдесяти, з обвітреним червоним обличчям і втомленими очима — отримав від Дарії дві заяви з окремою текою додатків до кожної. Крадіжка колекції та шахрайство з мікропозикою.
Він переглянув обидві заяви й підвів голову.
— Тетеріна Лариса Олегівна. Ким доводиться?
— Свекрухою.
— А Денис Анатолійович Тетерін?
— Чоловік.
Капітан відкинувся назад і тяжко зітхнув.
— Дівчино, видно ж, що ви розумна. Навіщо доводити до такого? Посварилися, потім помиритеся. Я матеріал зареєструю, звітність піде, а ви завтра прийдете заяву на чоловіка забирати. Сім’я ж. Годинники свекруха забрала — попросіть назад. На що чоловік позику витратив, ви знаєте? Може, теж на сім’ю. Сходіть додому, заспокойтеся, між собою вирішіть.
Дарія дочекалася, поки він закінчить.
— Капітане, повідомлення про злочин ви зобов’язані прийняти, зареєструвати й видати талон-повідомлення. А слідчий після перевірки встановить, сімейна це суперечка чи ні. Тут оцінка колекції на три мільйони сто тисяч, заставний квиток з ім’ям свекрухи, відповідь кредитора про переказ грошей чоловікові на картку. Вхід у мій обліковий запис із його телефона теж підтверджено. Я співробітниця відділу протидії шахрайству. Такі заяви назад не забирають, і я знаю, як їх складати.
З пів хвилини капітан дивився на неї, потім узяв ручку.
— Протидія, значить… Ну так, своїх не проведеш.
До книги обліку він вніс обидві заяви. Два видані талони з реєстраційними номерами Дарія сховала в паспорт.
Через два дні зателефонувала старша лейтенантка Євгенія Степанівна Савицька. Голос у молодої слідчої був низький, діловий. Вона попросила приїхати для пояснень з оригіналами документів. Слухала Дарію уважно, уточнювала подробиці точними запитаннями. Уже прощаючись, сказала:
— Даріє Олексіївно, до ломбарду запит надіслано. Вилучатимемо годинники як речові докази. До речі, власниця сама нам телефонувала наступного дня після ваших відвідин. Сказала, що чекає. Нечасто таке трапляється.
Через тиждень Ларису Олегівну викликали дати пояснення, і так вона дізналася про заяву. Уже наступного дня свекруха з’явилася біля Даріїної роботи.
Банк займав три нижні поверхи високої скляної вежі. Дарія перевіряла чергову підозрілу операцію, коли до відділу зазирнув Микита, охоронець.
— Лісовська, підійди-но до вікна. Там таке…
На мокрій бруківці перед входом стояла Лариса Олегівна в бордовому пальті. До швабри скотчем було примотано картон. Великими чорними літерами було написано: «Банк покриває злодійку. Невістка обібрала сім’ю й посадити хоче свекруху». Довкола зупинялися роззяви, хтось уже знімав. Із сусіднього кафе вийшли двоє офіціантів подивитися.
— Який жах. Прогнати її? — запитав Микита.
— Не треба. Сама вийду.
Ззаду підійшла Ксенія Георгіївна, подивилася вниз, поправила окуляри.
— Лісовська, куди збираєшся?
— До неї. Це моя свекруха.
— Стривай. — Начальниця вийняла службовий диктофон із кишені. — Увімкни, поклади в кишеню. Її слова при свідках іще знадобляться. Микито, підеш із нею.
Щойно Дарія з’явилася у скляних дверях, свекруха підняла плакат.
— Дивіться, ось наша бідна сирітка! — закричала вона до людей. — Взяли в сім’ю, обігріли, а тепер вона матір чоловіка за ґрати відправляє! Через що? Через старі годинники, будильники!
Дарія зупинилася за два кроки, заговорила спокійно й досить голосно, щоб усі чули:
— Ларисо Олегівно, з моєї квартири ви винесли колекцію вартістю 3 000 000. Три годинники заклали, пред’явивши свій паспорт. Ваш син через мій обліковий запис оформив на мене мікропозику, а гроші отримав сам. Документи про це є у слідчої, триває перевірка. Обговорити можемо, але в іншому місці.
Хтось присвиснув. Чоловік перестав знімати й опустив телефон; офіціанти перезирнулися та повернулися до кафе. Лариса Олегівна розгублено озирнулася: люди, на чиє співчуття вона чекала, дивилися тепер інакше.
— Гаразд, Дарієнько, гаразд, — майже ласкаво промовила вона, опускаючи картон. — Ходімо чаю вип’ємо, спокійно поговоримо.



















Поділіться враженням від історії
5Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Відчула страх,як можна жити з такими людьми які як хижаки хочуть чужих грошей.Рада що Дарія виграла суд і вся спадчина залишилась її.Дякую за розповідь
Насолоду від цікавої історії що щасливо і справедливо закінчилась
Гарна історія ,А головне повчальна .
Дуже повчальна історія
Згадала себе. Мене теж дурив чоловік, свекруха і її діти. Я виросла в сім'ї де довірою дорожили, де карали за брехню, крадіжку, наклеп. Я думала, що так було в усіх сім'ях. Про все дізналась після смерті чоловіка від уже дорослого сина. Він думав, що я знала і за те сердився, що я нічого не робила. Свекрухи половини дітей її не має. Після цієї розповіді я зрозуміла чому син вигнав всю родину чоловіка з двору на другий день після похорону. Я ще тоді насварила сина, що так не можна. Він до цих пір нічого не розповів, не хоче тривожити. Хоч з часом я сама стала догадуватись. Сумно.