Начальник запропонував Оксані залишитися на ніч в обмін на оплату лікування доньки, але розмова продовжилася її відповіддю

Оксана дивилася на його сиву голову. Злість минула, залишивши сильний біль. Вона опустилася на підлогу поруч із ним.

— Ти кохав маму?

— Дуже. Заради неї я був готовий на все. Якби знадобилося, життя віддав би не замислюючись. Знаєш, їй пасувало одне слово: світла.

Оксана усміхнулася.

— Правда. Усі казали, що вона мов промінчик сонця. Стільки чоловіків хотіли, щоб вона зійшла до них… А в неї на тумбочці біля ліжка завжди стояла твоя фотографія.

— Оксано, скажи, що з онукою?

Знову заговорили про хворобу Іри — рак, що швидко прогресував. Шанс допомогти їй ще був, часу майже не залишалося.

— Тоді чого ми сидимо? Вставай, поїдемо до неї! Вам треба збиратися, летіти, щось робити.

Вони підвелися з підлоги.

— І ще, Оксано… Якщо зможеш, не обов’язково зараз, можна потім, називай мене татом. Мене ніхто ніколи так не називав.

Вона усміхнулася. В офіс вони вийшли разом, і працівники дивилися на них насторожено. Обоє усміхалися. Отже, Оксана таки піддалася? Мріям про надбавку до зарплати тепер не судилося здійснитися?

Віктор Петрович зупинився.

— Прошу хвилину уваги.

Стало тихо. З кабінетів визирнули бухгалтер і кадровик.

— Хочу представити вам мою доньку Оксану. Не дивуйтеся: я й сам дізнався недавно. Від сьогодні тут тільки працюють. Романів на робочих місцях більше не буде.

Офісом прокотився здивований зітх, потім люди заусміхалися. Віктор Петрович підкликав головного бухгалтера.

— Оксано, рахунок клініки…

— У мене є всі реквізити, — втрутився бухгалтер.

— Чудово. Просто зараз перекажи всю суму за операцію.

Бухгалтер кивнув, зібрався йти, але зупинився й повернувся до Оксани.

— Усе буде добре, от побачите. Повертайтеся до нас.

Від цих простих слів вона розчулилася до сліз. До неї кинулися колеги, яким вона стільки разів допомагала. Її біду вони давно переживали як власну, і тепер кожен намагався сказати щось добре.

Економістка, яку позаочі називали гром-бабою, простягнула маленького гарного в’язаного ведмедика.

— Віддайте Ірочці. Я сама його зв’язала.

Оксана вже не приховувала сліз. Віктор Петрович із подивом спостерігав за тим, що відбувалося: він думав, що в нього лише працівники, а виявилося — чудовий колектив.

Наступного дня літак віз маленьку дівчинку, її маму й дідуся до далекої країни, де на них уже чекали найкращі лікарі. Блакитноока Іра не злазила з дідусевих рук. Віктор був кремезним чоловіком, і поруч із ним дівчинка з великими шпильками-соняшниками здавалася лялькою.