— А ти надто хочеш вірити, що все влаштовано чесніше.
Він знову розгорнув теку й провів пальцем по рядках.
— Але один пункт справді цікавий.
— Який?
— Другий автомобіль.
Лера завмерла.
— Думаєш, він був?
Громов знизав плечима.
— Якщо був, значить, хтось спрямував цю аварію. Не просто скористався випадком, а зробив так, щоб твій батько не дійшов додому.
Ці слова вдарили сильніше, ніж усі погрози Рудіна. Не випадковість. Не один переляканий водій. Не лише прикрита брехнею аварія. Можливо, убивство.
— Хто? — прошепотіла вона. — І навіщо?
Відповіді не було.
Думка про другий автомобіль не відпускала її. Вона стояла в камері навпроти Громова, і всі попередні переконання тріщали, мов тонка крига. Роками вона знала ім’я ворога. Роками уявляла мить, коли змусить Рудіна визнати провину. Але тепер дорога, якою вона йшла, раптом розгалузилася.
Громов закрив теку.
— Ти розумієш, що це змінює?
— Убивцею мого батька може бути зовсім інша людина.
— І, можливо, вона набагато ближче, ніж тобі хотілося б думати.
Лера відчула холод між лопатками.
— Ти щось знаєш?
— Я знаю людей, які вміють ховати чужі смерті за випадковостями, — відповів він. — Але щодо твоєї справи поки нічого конкретного.
Слово «поки» прозвучало надто виважено.
— Якщо хочеш дійти до кінця, — вів далі Громов, — доведеться перестати боятися того, що правда виявиться неприємнішою за помсту.
— Ти допоможеш?
Він усміхнувся.
— Авжеж. У мене з Рудіним давні рахунки.
Лера розуміла: це не доброта. Не співчуття. Громов бачив свою вигоду. Але зараз їй потрібен був кожен шматок інформації, навіть якщо його простягали брудними руками.
Пізніше вона ввійшла до кабінету Рудіна без стуку. Він підвів голову від паперів.
— Знову ти…
