— Ні.
— Мого сина підставили так само, як потім підставили твого батька. Тільки твого батька вже не можна було захистити.
Лера захлопнула теку.
— Зручна версія. Надто зручна.
— Ти не хочеш слухати.
— Я не хочу, щоб мені забивали голову брехнею.
Рудін схилив голову.
— А якщо я не брешу? Ти все одно підеш до кінця, аби тільки знищити мене?
Їй хотілося відповісти відразу, жорстко, без сумнівів. Але слова застрягли. Стільки років вона бачила в ньому чудовисько. Людину, яка сховала вбивцю й украла в неї батька вдруге — вже після смерті. Але якщо в цій історії була ще одна тінь, то вся її ненависть могла виявитися спрямованою не туди.
Із кабінету вона вийшла з гудячою головою. Коридор тягнувся перед нею, мов безкінечний тунель. Лера ненавиділа Рудіна. Але тієї миті ще дужче ненавиділа себе за те, що почала сумніватися.
Їй треба було поговорити з Громовим.
Коли вона підійшла до його камери, Савелій уже сидів на нарах, ніби чекав. Руки ліниво схрещені, погляд прямий і спокійний.
— Вигляд у тебе такий, ніби мертві заговорили.
Лера мовчки кинула теку на стіл.
— Читай.
Громов звів брову, але відкрив документи. Кілька хвилин його обличчя нічого не виражало. Потім погляд на мить зупинився на одному рядку. Дуже коротко. Майже непомітно. Але Лера встигла побачити.
Він підвів очі.
— Отже, тепер ти перевіряєш мене?
— А я маю вірити тобі без запитань?
— Рудін міг просто підкинути тобі нову приманку.
— Міг, — сказала вона. — А міг і не підкинути.
Громов закрив теку.
— І що ти збираєшся робити з цим сумнівом?
— Розібратися.
Він тихо розсміявся.
— Розібратися? Тут? У світі, де кожен документ коштує рівно стільки, скільки заплатили за підпис?
— Правда все одно існує.
— Ні, Леро. Існує вигода. Існує страх. Існує сила. Правда з’являється тільки тоді, коли комусь вигідно її показати.
Вона стиснула щелепи.
— Ти помиляєшся…
