— Він сперся долонями об стіл. — Тоді послухай: смерть твого батька не була простою випадковістю.
У неї перехопило подих.
— Не смійте цим гратися.
— Я не граюся.
— Я знаю, хто був за кермом.
— Думаєш, уся правда закінчується на моєму синові?
— Ви самі його прикрили.
— Ілля був за кермом, — сказав Рудін. — Але це не означає, що саме він усе влаштував.
Лера подивилася на нього з ненавистю.
— Брехня.
— Якби мені треба було брехати, я б узагалі не заговорив із тобою про це.
Вона стояла нерухомо, але всередині все руйнувалося й водночас опиралося.
— Що ви намагаєтеся сказати? Що ваш син ні до чого?
Рудін сів, переплів пальці й відповів повільно:
— Я кажу, що ти бачиш лише ту частину, яку тобі дозволили побачити.
— Мій батько загинув. Ваш син утік. Ви зам’яли справу. Що тут можна ускладнювати?
— А ти коли-небудь питала себе, чому Ілля опинився там саме в той момент?
Лера насупилася.
— Мені байдуже до ваших виправдань.
— Ні, Данілова. Тобі байдуже до всього, що заважає ненависті лишатися простою.
Він підвівся, підійшов до сейфа й дістав тонку пожовклу теку.
— Я знав, що рано чи пізно ти з’явишся. Тому зберіг це.
Тека лягла на стіл між ними.
Лера не ворухнулася.
— Що там?
— Справжні матеріали щодо тієї аварії.
— Справжні? А в справі що було?
— Те, що мало стати офіційною версією.
Вона різко взяла теку й розгорнула її. Рядки попливли перед очима, але кілька слів урізалися відразу: водій — Ілля Рудін. Швидкість перед зіткненням — дев’яносто п’ять кілометрів на годину. Можливе втручання другого автомобіля. Свідки вказували, що позашляховик могло різко винести після маневру іншої машини.
Лера перегорнула сторінку.
Невстановлений автомобіль темного кольору.
Вона завмерла.
Рудін спостерігав за нею.
— Тепер розумієш?
