Тільки деталі в ньому не збігалися з тим, що Лера чула з дитинства.
— Бабусю, що це? — спитала вона, поклавши аркуш на стіл.
Стара жінка довго дивилася на папір, потім важко опустилася на стілець.
— Я хотіла вберегти тебе. Але, видно, не вийшло.
І розповіла все. Про гроші. Про людей, яким досить було одного дзвінка. Про водія, якого треба було зберегти чистим. Про те, як загиблого зробили винним, а винного — майже невидимим.
Лера тоді стояла з документом у руках і відчувала, як серце б’ється надто голосно. Батько помер. Людина, яка сиділа за кермом, жила далі. А його батько допоміг сховати правду.
Тепер, у камері, вона різко розплющила очі. Темрява тиснула на груди. Вона не могла відступити. Вона зайшла надто далеко, щоб зупинитися.
Вранці двері шостої камери відчинилися. На порозі стояв Марк Рудін.
— Данілова. За мною.
Лера підвелася мовчки. Дорогою в’язні перегукувалися за ґратами, проводжали її поглядами. Вона йшла прямо, не дозволяючи собі показати втому.
У кабінеті Рудін замкнув двері й якийсь час просто дивився на неї.
— Визнаю, ти мене здивувала.
Лера не відповіла.
— Я думав, після ночі там ти станеш поступливішою.
— Ви погано про мене думали.
Він усміхнувся, але обличчя лишилося жорстким.
— Ти справді незвичайна. Я навів довідки. Твоя поява тут не випадковість.
Вона відчула, як усередині натягнулася тонка струна.
— Невже?
— Перспективна журналістка раптом кидає роботу й влаштовується в закриту установу охоронницею. Кумедно, правда?
— Може, мені захотілося порядку.
— Або помсти.
Її пальці мимоволі стиснулися. Рудін помітив.
— Отже, я вгадав. Ти прийшла через аварію.
Лера мовчала.
— Ти хотіла знайти правду?
