— Він.
Лера не здивувалася. У начальника було досить ворогів. У такому місці їх наживали швидко. Але чому найвпливовіший в’язень вирішив назвати її союзницею?
— Ти хочеш його знищити? — спитала вона прямо.
Громов усміхнувся, але очі лишилися холодними.
— Я хочу, щоб кожен отримав своє. А ти?
Лера мовчала. Минуле піднялося в ній темною плямою, розлилося пам’яттю, затопило все довкола.
Десять років тому вона сиділа в лікарняному коридорі, маленька, змерзла зсередини, і притискала до грудей старого плюшевого зайця. Батько подарував його їй напередодні, і іграшка ще зберігала запах дому. Лікарі проходили повз швидкими кроками, хтось говорив телефоном, десь грюкали двері, але Лера чула лише уривок фрази, який назавжди в’ївся в пам’ять:
— Врятувати не вдалося.
Її батько, Павло Данілов, працював інженером. Того вечора він повертався додому й переходив дорогу, коли на нього на величезній швидкості вилетів червоний позашляховик. Машина не загальмувала. Водій зник, залишивши по собі вереск шин, бите скло і життя, розколоте навпіл.
Розслідування закінчилося швидко й принизливо. Винним зробили самого Павла: нібито він сам вийшов під колеса, не переконавшись у безпеці. Лера тоді була надто мала, щоб розуміти документи, печатки й підписи. Але вона добре запам’ятала бабусині слова, сказані вночі на кухні:
— Це неправда. Їх змусили мовчати. Справу закрили не тому, що все ясно, а тому, що комусь так було треба.
Тоді Лера не знала, хто ці «вони». Пізніше дізналася.
За кермом був Ілля Рудін, син людини з великими зв’язками. А його батько, Марк Рудін, який тоді служив у дорожньому нагляді, допоміг переписати правду: протоколи, свідчення, висновки. Усе стало акуратним, офіційним і брехливим.
Відтоді Лера жила з однією думкою: колись вона до нього добереться.
Спогад обірвався. Вона знову була в камері, де тьмяна лампа тремтіла під стелею, а Савелій Громов дивився на неї так, ніби давно прочитав цю історію з її обличчя.
— Згадала, навіщо сюди прийшла? — спитав він.
Лера повільно кивнула.
— Згадала.
— Тоді слухай. Я можу бути корисним.
— Чому ти вирішив, що мені потрібна твоя допомога?
Він говорив неголосно, але кожне слово лягало точно.
— Бо ти хочеш не просто дізнатися правду. Ти хочеш, щоб Рудін заплатив.
Лера не відповіла. Їй не хотілося визнавати це вголос. Але він мав рацію.
Уночі вона лежала на вузьких нарах і дивилася в темряву. Хтось хропів. Хтось шепотівся. Метал поскрипував, стіни ніби дихали чужим відчаєм. Сон не йшов.
Слова Громова поверталися знову й знову: «Ти хочеш, щоб він заплатив».
Вона чекала цього роками. Спершу як дитина, яка не розуміє, чому дорослі брешуть. Потім як підлітка, що навчилася шукати відповіді. Потім як журналістка, яка звикла копатися в чужих таємницях і одного разу зрозуміла, що найстрашніша таємниця лежить у її власній родині.
Їй було сімнадцять, коли вона знайшла перший справжній слід. Бабуся тоді вже часто хворіла, і Лера розбирала старі папери в шафі. Серед квитанцій, пожовклих світлин і медичних виписок лежав аркуш, якого там не мало бути.
Протокол огляду місця аварії…
