— Тоді не міг.
— А тепер, через двадцять років, раптом можеш? Може, ще свідка з повітря дістанеш?
— Так, — сказала Віра.
Усі повернулися до неї.
Серце вдарило так сильно, що їй стало важко дихати. Вона не збиралася говорити. Вона мовчала двадцять років. Мовчала, бо в сімнадцять злякалася Гліба, його насмішок, його родини, його вміння зробити чуже життя нестерпним. Мовчала, бо переконала себе: раз гроші повернулися, значить, історія закінчилася. Але вона не закінчилася. Вона жила всередині, маленьким твердим каменем під ребрами.
— Що означає «так»? — повільно запитав Гліб.
У Віри похололи долоні.
— Я бачила тебе тоді.
— Де?
— Біля шафки старости. Після уроку фізкультури. Ти відчиняв дверцята.
— Нісенітниця.
— Я спитала, що ти робиш. Ти сказав, що Ліда попросила дістати відомість. Потім додав, що якщо я комусь розповім, увесь клас дізнається, чому мій батько пішов із сім’ї. Я злякалася.
Обличчя Гліба стало жорстким.
— Ти розумієш, що говориш?
— Розумію.
Віра говорила тихо, але з кожним словом усередині ставало водночас легше й страшніше.
— Я тоді не знала, що ти взяв гроші. Зрозуміла пізніше, коли почався галас. Хотіла підійти до вчительки, але ти перехопив мене біля роздягальні й сказав, що Артемові все одно ніхто не повірить: у нього мати в лікарні, вдома труднощі, усім буде простіше вирішити, що винен він. А якщо я полізу, ти зробиш так, що звинуватять мене.
— Віро, — прошепотіла Ольга, — чому ти мовчала?
Віра подивилася на Артема. Він стояв нерухомо, ніби боявся повірити почутому.
— Бо була боягузкою, — сказала вона. — Бо мені було сімнадцять. Це не виправдання. Артеме, пробач.
Він не відповів. Лише опустив очі. Обличчя його здригнулося, і на мить перед нею знову опинився не дорослий чоловік, а той хлопець біля вікна, якого після зникнення грошей почали обходити стороною.
Гліб ударив долонею по столу.
— Прекрасно. Ви всі вирішили зіграти в правду? Старі образи, померлі дружини, фонди, благородні промови… Артеме, непогано підготувався.
— Не я почав згадувати школу, — сказав Артем.
— Ти все життя мені заздрив.
— Чому?
Він запитав це без виклику, майже щиро. І саме це, здається, остаточно вибило Гліба з рівноваги.
— Чому? — той нахилився вперед. — Усьому. Я завжди вмів брати те, що мені потрібно. А ти сидів у кутку й чекав, що світ похвалить тебе за чесність. Світ так не працює.
— Він працює по-різному.
— Ні. Він працює так, як його змусять.
Ніна зробила крок до Артема.
— Глібе Валерійовичу, вам краще зв’язатися зі своїми представниками. Засідання почнеться скоро. Усі матеріали вже передано юристам фонду.
— Ви мені погрожуєте?
— Я вас інформую.
Один із чоловіків у костюмі, що досі мовчав, підійшов ближче.
— Артеме Сергійовичу, нам справді треба їхати.
Артем кивнув і взяв зі стільця куртку. Віра раптом злякалася, що він піде, а все залишиться розірваним на півслові: її зізнання, його біль, їхнє давнє спільне мовчання.
— Артеме, — сказала вона, — можна я потім тобі подзвоню?
Він дивився на неї кілька секунд.
— Можна.
— Я дам письмове пояснення. Якщо буде потрібно. Про той день. Про все, що пам’ятаю.
— Це потрібно не мені, — відповів він. — Але дякую.
Гліб ступив до нього майже впритул.
— Ти пошкодуєш.
У Артема ледь помітно напружилася щелепа.
— Я вже шкодував. Двадцять років.
Він вийшов разом із людьми з фонду. Двері зачинилися тихо, але після цього зал ніби позбувся повітря.
Гліб постояв кілька секунд, потім схопив телефон і відійшов до вікна. Він говорив швидко, зло, майже пошепки. Його водій зазирнув до залу, дістав різкий жест і зник. Випускники мовчали. Нікому більше не хотілося ні тостів, ні шкільних спогадів.
Віра опустилася на стілець і зрозуміла, що в неї тремтять коліна. Ольга поклала долоню їй на плече.
— Ти як?
— Не знаю.
— Чому ти справді стільки років мовчала?
