— Ні.
— Тоді поясни, хто ці люди.
— Вони вже сказали.
Ніна відкрила папку.
— Машина чекає біля входу. Документи треба звірити до засідання. З’явилася копія додаткової угоди, про яку ви попереджали.
При цих словах Гліб сіпнувся. Зовсім трохи, майже непомітно. Але Віра побачила. І Артем теж.
— Копія? — запитав він.
— Так. З вашим підписом.
— З моїм?
— Нібито з вашим.
Гліб різко відсунув стілець.
— Я не збираюся обговорювати свої справи при сторонніх.
— Тоді не обговорюйте, — сказав Артем. — Я йду.
Він зробив крок, але Гліб перегородив йому дорогу.
— Ні. Зараз ти залишишся і скажеш, хто тебе нацькував.
Артем подивився на нього знизу вгору. Гліб був вищий, ширший, займав простір так, як людина, звикла, що перед нею розступаються. Але Артем не відступив.
— Мене ніхто не наймав проти тебе.
— Брешеш.
— Я п’ятнадцять років займаюся інженерними обстеженнями аварійних будівель і соціальних об’єктів. Фонд відновлює старий навчальний корпус під центр для підлітків і сімей, яким потрібна допомога. Ти намагався через пов’язану компанію забрати сусідню ділянку разом із корпусом. У документах з’явилися підписи людей, які їх не ставили. Серед них — мій.
Гліб похитав головою.
— Ти хворий.
— Можливо. Але висновок експертів — ні. І записи зустрічей теж.
Слова були вимовлені майже без натиску, але влучили точно. Гліб знову втратив колір обличчя. Він озирнув стіл, ніби шукав звичний сміх, підтримку, захоплення. Але люди, які ще недавно були його публікою, тепер дивилися на нього злякано й недовірливо.
— Артеме, — запитав Роман, — ти справді голова ради?
Артем ніяково знизав плечем.
— Тимчасово. Після смерті дружини я допомагав фонду з проєктом. Вона працювала там. Потім залишився.
— А светр? — несподівано запитала Діна й тут же почервоніла, зрозумівши, як дивно прозвучало запитання.
Артем глянув на рукав.
— Дружина зв’язала. Перед лікарнею. Я вдягаю його, коли важко.
Віра відвернулася до вікна, бо очі защипало. Ольга закрила обличчя рукою. За столом хтось кашлянув, не знаючи, куди подіти незручність.
Гліб спробував усміхнутися.
— Дуже зворушливо. Тільки сентиментальні історії до справи не стосуються.
— Стосуються, — сказала Ніна. — Підроблена угода проходила через вашу юридичну групу. Крім того, сьогодні рада розглядала пропозицію компанії, пов’язаної з вами. Після висновку Артема Сергійовича пропозицію буде відхилено.
— Після його висновку? — Гліб тицьнув пальцем в Артема. — Ви цій людині довіряєте?
— Так.
— А ви знаєте, що він у школі вкрав гроші в усього класу?
Віра встала так різко, що стілець скрипнув.
— Глібе!
Але він уже зірвався. Страх зробив його голос гучнішим, різкішим, майже верескливим.
— Знаєте? Він і тоді зображав бідного чесного хлопчика. Гроші зникли, потім раптом знайшлися, винних не виявилося. Усі пожаліли тихоню. А тепер він експерт, голова, благодійник!
Артем заплющив очі на одну коротку мить. Коли розплющив, Віра побачила в них не злість. Там була втома — стара, в’їдлива, як шрам.
— Гроші взяв ти, Глібе.
Той зареготав.
— Доведеш?
