Він повернувся до неї.
— Дякую, що спитала.
Від цієї простої вдячності Вірі стало майже боляче. У ній прозвучала така давня самотність, ніби Артем уже звик, що його стан нікого по-справжньому не цікавить.
Гліб тим часом підвівся з келихом і постукав виделкою по склу.
— Друзі, раз ми все-таки зібралися, скажу кілька слів. Школа дала нам початок. Хтось пішов далі, хтось залишився приблизно там само, але всіх нас пов’язує минуле. Я радий бачити кожного. Навіть тих, хто прийшов у старенькому светрику.
Цього разу майже ніхто не засміявся. Роман Ільїн відсунув тарілку, Діна опустила очі, Ольга стиснула губи.
— Нещодавно я став власником ділянки поруч зі старим навчальним корпусом, — вів далі Гліб. — Там буде новий діловий центр. Працюємо, розвиваємося. Може, хтось із вас іще зніме в мене офіс. Своїм зроблю знижку.
— Це та ділянка, де були скарги? — запитав Кирило Соколов. — Людей же звідти намагалися виселити.
Гліб скривився.
— Люди завжди скаржаться. Одним мало компенсації, іншим не подобається місце, третім просто хочеться скандалу. Це бізнес, а не дитяча гра.
Артем трохи підвів голову.
— Там скаржилися не лише мешканці.
Гліб повільно повернувся до нього.
— А ти звідки знаєш?
— Дещо знаю.
— Проводку там перевіряв?
Артем не встиг відповісти. Двері ресторану відчинилися.
Першим до залу увійшов адміністратор — молодий чоловік у чорній сорочці, помітно схвильований. Слідом з’явилися троє в строгих темних костюмах: двоє чоловіків і жінка. Вони явно не були гостями й не виглядали випадковими відвідувачами. Один чоловік тримав тонку папку, жінка — планшет. Вони швидко оглянули зал, і жінка впевнено попрямувала просто до Артема.
Розмови стихли самі собою.
Віра відчула, як по спині пробіг холод. Гліб перестав усміхатися. Його обличчя ще намагалося втримати звичну самовпевнену маску, але погляд став гострим і настороженим.
Жінка зупинилася біля Артема й трохи схилила голову.
— Артеме Сергійовичу, пробачте за вторгнення. Ваша присутність потрібна зараз. Рада готова почати засідання. Без вашого висновку вони не підпишуть відмову від угоди.
У ресторані стало так тихо, що за стійкою виразно зашипіла кавомашина.
Артем підвівся не відразу. На секунду він ніби пішов у себе, потім узяв телефон і шарф.
— Я просив не заходити до залу.
— Пробачте, — сказала жінка. — Час перенесли. Юридична група Орлова вже прибула.
Вона вимовила це неголосно, але почули всі.
Гліб різко зблід. Келих у його руці хитнувся, темна рідина хлюпнула на білу скатертину.
— Що означає «юридична група Орлова»? — запитав він.
Жінка повернулася до нього.
— Ви Гліб Валерійович Орлов?
— А ви хто?
— Ніна Зотова, представниця наглядової ради фонду «Тиха гавань». Артем Сергійович очолює опікунську раду й є головним експертом зі старого навчального корпусу.
За столом хтось тихо втягнув повітря. Віра не відразу склала почуте в сенс. Фонд. Рада. Експерт. Старий корпус. Угода.
Гліб поставив келих, промахнувся повз підставку, скло зачепило тарілку.
— Це якась плутанина.
— Плутанина була у ваших документах, — спокійно сказав Артем. — І не одна.
Гліб відкрив рота, але слів не знайшлося. Він дивився на Артема так, ніби бачив його вперше: старий светр, сиві скроні, втомлене обличчя — і за всім цим раптом проступило щось, що не можна було висміяти, купити чи змусити відступити.
— Артеме, — обережно сказала Віра, — що відбувається?
Він подивився на неї, і в його погляді майнула винувата втома.
— Нічого особливого. Робота.
— Робота? — Гліб нервово розсміявся. — Ти вирішив влаштувати виставу?
