— запитала Ольга.
— Та всі ми, Олю. Не вдавай, що не розумієш.
— Я розумію. Саме тому мені неприємно тебе слухати.
Слова впали на стіл важко. Гліб повернув до неї голову.
— Що ти сказала?
Ольга зблідла, але погляду не опустила.
— Що мені неприємно слухати, як ти намагаєшся виглядати вищим за рахунок людини, яка тобі нічого не зробила.
Гліб тихо хмикнув.
— Нічого не зробила? Ти так упевнена?
Артем уперше подивився на нього прямо.
— Глібе.
— Ні, раз уже в нас вечір відвертості, давайте згадаємо все. Ти ж завжди був у нас майже святим. Скромний, тихий, чесний. Тільки пам’ять — річ уперта. Я, наприклад, добре пам’ятаю, як в останньому класі зникли гроші, зібрані на ремонт кабінету. Пам’ятаєш?
Віра завмерла.
Вона пам’ятала. Гроші збирали всім класом. Сума була не величезна, але для багатьох родин тоді відчутна. Конверт зберігався в шафці старости, а потім зник. Учителі довго розбиралися, питали, перевіряли, перешіптувалися. Прямо нікого не звинуватили, але чутки швидко потяглися до Артема: у нього хворіла мати, вдома було важко, грошей не вистачало. За тиждень сума якимось чином повернулася, ніби хтось підкинув її назад, але брудний слід лишився. Після цього Артем майже перестав розмовляти з класом. На випускному він з’явився ненадовго й пішов раніше за всіх.
— Глібе, — Віра випросталась. — Це підло.
— Підло брати у своїх гроші, — відповів він. — А потім через двадцять років сидіти з виглядом людини, якій усі щось винні.
Артем поставив чашку на блюдце. Руки в нього більше не тремтіли. Обличчя стало спокійним, майже кам’яним.
— Я тоді нічого не брав.
— Звісно. Ніхто ніколи не бере.
— Ти знаєш, що це неправда.
Гліб примружився.
— Я?
— Ти.
У залі ніби похолоднішало. Десь за сусіднім столиком хтось засміявся, але цей сміх видався чужим, ніби долинув з іншої реальності.
Гліб відкинувся на спинку стільця.
— Обережніше, Артеме. Я можу багато чого пропустити повз вуха, але наклеп — ні.
— Тоді не починай сам.
— І що буде?
Артем не відповів. Телефон знову спалахнув. Цього разу він узяв його, прочитав повідомлення, і вираз його обличчя змінився. Не переляк, не роздратування — радше стомлена зібраність людини, яка давно чекала цього моменту й однаково не хотіла, щоб він настав саме зараз.
Він підвівся.
— Вибачте. Мені треба вийти на хвилину.
— Куди це ти? — Гліб знову всміхнувся. — Образився? Та сідай. Ми ж просто згадуємо.
Артем вийшов із залу. Віра провела його поглядом. Біля гардероба він зупинився, набрав номер і сказав неголосно:
— Я на місці. Так. Ні, спокійно. Тільки без зайвого шуму.
Без зайвого шуму.
Ця фраза чомусь зачепилася у Віриній свідомості. Вона подивилася на Гліба. Той наливав собі ще алкоголю, але пальці в нього були напружені. Почув? Чи просто відчув, що звичний порядок вечора почав ламатися?
За кілька хвилин Артем повернувся. Він сів, але до чаю більше не торкався. Поклав руки на коліна й втупився у вікно, де дощові смуги розмивали відбиття ламп.
— Усе нормально? — тихо запитала Віра.
— Так.
— Точно?
